Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець
Їх залишилось троє. Троє дітей було в моєї мами, три доньки. Я — наймолодша. У селі в нас майже не залишилось родини. Старші повмирали, і кров стала далекою і чужою. Дерева в саду дичавіють, відпихають нас своїм ламким старим гіллям, а самі тягнуться вгору до неба. І коли подме особливо сильний вітер з гір, деякі падають. І кропива жалить, пагони ожини до крові роздирають руки. Тільки хата ще впізнає мене, коли я тут ночую, вночі озиваючись різними голосами. Ковдра здіймається в повітря, я прокидаюсь, бреду у сні на кухню й бачу маму або бабцю.
Число «2» — найгірше. Мій дід був переконаний, що в цій хаті не може жити дві особи чоловічої статі. У нього зовсім молодим помер молодший брат. А з двох синів залишився молодший, який поїхав жити до міста. І з близнюків один не виживає. Вмирає той, хто найменше пристосований до життя, для кого рідна кров не має такого значення, як для інших. І шлюбні пари розбиває як не смерть, то розлука. Усе йде до зменшення. Зворотній відлік роду, що приречений до розсіювання по світах.
Чило «1» — це самотність. Кожен помирає з великим болем, і щоб не бачити його страждань, рідні залишають його самого. Коли настає тиша, зупиняється годинник життя, заходять знову. Щоб підготувати тіло для землі.
Тоді вступає в силу закон мертвих чисел: три, дев’ять, сорок.
Міст і духиЧорний просмолений дерев'яний міст був пасткою вночі і страхом удень, а у снах ніколи не вдавалося його перейти. Під час повені він двигтів, тремтів, і всі чекали, що він завалиться. По ньому ходили люди, собаки, а під ним жили духи, може, тролі, може, водяники. Це завдяки їм міст не завалювався, тільки випадали окремі дошки на помості, а так усе було гаразд. А потім міст розібрали, і поки не побудували бетонний, ставили тимчасові просто на воді, на брилах. Повінь їх зносила. Повінь зруйнувала навіть новий грандіозний бетонний міст, відкусивши від нього добрий шмат і віднісши останки на відстань тридцять метрів.
Як відомо, духи не користуються мостами. Коли їм треба перейти на той берег, вони сідають на плечі людям, і ті, пронісши вантаж нечистої сили, слабнуть і потім помирають.
Отож, призначення мостів полягає не лише в тому, щоб не замочити ніг, коли переходиш ріку, а й щоб не стати тяглом для духів.
Понівечивши новозбудований міст, ріка наче втратила силу, й піддалася нашестю вербової лози, кущі якої обліпили річище як сарана. Немає в ріці колишньої потуги й стільки води, щоб впоратися з тією напастю, а дощові хмари воліють мандрувати в теплі краї. Та все ж я ходжу на отой старий дерев’яний міст
міст
міст
міст
міст
міст
міст
Він не змикається з лівим берегом, розмитим давньою повінню. Таку відстань не перестрибнеш, хіба що хтось подасть тобі руку, достатньо довгу. Але хто? Міст тепер належить духам води і землі, і перейти його можна лише раз.
— Не бійся, — каже до мене дух. — Тут ти вже усе бачила, а там… можливо…
— Добре, — погоджуюсь я врешті, дивлячись, як насувається з-за пагорбів осінь.
Це ж не Стікс, а дух отой не Харон. Чого ж мені боятись, коли я вже давно нічого не боюсь.
— Ходи, — мовить дух, простягаючи мені довгу білу руку, і я йду по ній. як по свіжотесаній дошці через міст
міст
міст
міст
міст
міст
міст
На тому березі усе не таке. Трава вже вигоріла по-осінньому. Із дикої груші облетіло листя, а павутиння креслить у повітрі траєкторії польоту павуків. І всюди прозорі скляні куби, в яких ув’язнені серця, великі й малі. Напевно, за перехід у мене заберуть серце. І я питаю духа, який хоч і має обриси людського тіла, але очі в нього наче два каламутні вири:
— Ти забереш моє серце?
Він хитає головою:
— Нащо мені твоє серце? Якщо хочеш розбий оті скляні штуки, й можеш йти собі далі.
Я підіймаю легкий прозорий куб і кидаю його на землю. Він розлітається на скалки. Краєм ока я бачу як міст спалахує. Я кидаю наступний, ще один… Міст горить добре, бо просочений смолою. Ну, ось, робота закінчена.
Ситий дух стає важким і неповоротким. А я йду собі далі. Не люблю битого скла на березі ріки.
Моє серце зі мною. Я заплачу ним за перехід іншого мосту. Він там, десь на заході. Срібний міст.
ВідреченняКоли Ісуса схопили, Симон Петро пішов за ним у двір первосвященика і став біля вогню погрітися. Воротарка спитала:
— Чи ти не з учнів того чоловіка?
— Ні.
Так він відрікся вперше.
Ніч була довга і Петро присунувся ближче до вогню, ворушачи над ним закляклими пальцями.
— Чи ти не з його учнів? — знову спитали його.
— Ні.
А один зі слуг первосвященика пригадав:
— Чи не тебе я бачив у саду з ним?
— Ні.
А потому запіяв півень. І хоч