Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець
Ще в старій хаті, було, першим встане, розпалить, а тоді вже кличе: «Вставай, Настуню». Аби мені зимно не було.
Юзуньо в нього вдався. От був би файний чоловік для когось! Та не дав Бог. Я вже й не плачу, хіба десь колись, як посиджу в хаті сама цілий день. Коней любив Юзуньо. Мали двох, то один підірвався, а другий заслаб і здох. Як він за ними побивався…
Вже ми стіни звели, хату перекрили. Нема кращої над дерев’яну хату: тепла, суха. Ще й підлоги не зробили, вікон не повставляли, а я вже господиня. Поставили піч — варю їсти. Юзя та Івана забрала до нової хати. Так ми всі тішилися, а найбільше я, що є свій дах над головою, що не треба нікому в ласку стояти. Стала наша хата, як писанка: на все село. Тепер понабудовували кам’яниць, а тоді люди не мали за що. Цегли — і тої не виділи. Тяжко далася нам хата. Як була війна, то нас обійшло. І ми всі живі-здорові лишились, хоч і голод, і холод, і сльози. Бандери — ще гірше. Не знаєш, коли по тебе смертонька прийде. Юзьо та Іван в комсомол записались, то я вже не спала, не їла. Юзя вбили, старшенького мого, 20 годочків мав. А потому я мов і не жила. Ніщо не було миле. Повіддавала доньок, вженила Івана, бавила внуків, а сама думала, яка ж то жінка могла бути в Юзуня, а які діти. Певно, він би не пішов з хати, як ті, хоч і вони рідна кров, і за ними серце болить.
Чоловік мій вмер ще не дуже старий, а я після того п’ять літ корову тримала. Діти приїжджали, до себе кличуть… Тільки ніяк не можу лишити могилки рідні: і тато мій тут, і мама, і чоловік, і Юзьо. А хату на кого покинути? Чую, то одна баба поїхала до міста, то друга. Донька Стефа каже: «Мамо, у вас по кутах павуки, фіранки чорні. Встидно мені за вас. Ви вже негодні самі робити. Мушу вас забрати».
«Ліпше б мене смерть забрала, такий непотріб», — думаю, але мовчу, бо гніватися буде.
«Ну, то я приїду в суботу!»
Я сама чую, що стала таки слаба: за бульбою нагнутися не можу.
Треба порадитися. Увечері сіла я за стіл, свічку перед образом засвітила. Лєктрики не вмикала, бо старій бабі й того досить.
Відкрилися двері: зайшов Юзьо, білий на лиці, як крейда, голова бинтами обмотана. Сів на лавці.
«Може, тата почекаємо?» — кажу.
«Добре, мамо».
Ніколи мій Юзуньо мені не перечив, ніколи я від нього слова поганого не чула.
«Як тобі там, сину, чи добре?»
«Добре, мамо, але далеко. Звідти й землі не видно».
Рипнули двері. Зайшов чоловік.
«Пощо ти нас кликала, Настуню? Знаєш, як тяжко звідти добиратися? — докоряє. — Недовго вже тобі. Почекала б».
Затрусилася я вся, заплакала:
«У кого ж я маю спитатися, як не у вас? Була нині на цвинтарі, чого ж ви з-під землі не обізвались?»
«Кажи, жінко, швидше, що в тебе, бо скоро нам вертатись».
Я ж усе, як є, розповіла.
«Їдьте, мамо, до Стефи, а хати не продавайте. Як умрете, то вже тоді. Скажіть Іванові, щоб дах залатав, бо вся стеля прогниє. У сінях підлогу щось прогризло, треба нову дошку».
«Добре, Гриню. То їхати мені чи ні?»
«Їдь. Але хати не продавай. То добре, як хто в ній житиме, а то розвалять і поставлять нову. Не буде тоді нашим душам спокою довіку».
«Ну, нам пора».
«Та ще посидьте. Щоб я на вас надивилася…»
«Невільно, Настуню!»
«Може, ви голодні?»
«Ні, мамо, не голодні. Хіба маєте хліб свого печива».
«Йой, не маю, тільки магазинний!»
«Тоді прощайте!»
Вклонилися мені обоє і вийшли. Я вже до рана очей не стулила.
Забрали мене донька з зятем. Сьомий рік живу. Тепло, чисто, вода в хаті. Того й не хоче по мене смерть прийти. Думає, як старій добре на цьому світі, то нема чого пхати на той…
Числа живих і мертвихМав п’ятеро дітей: двоє синів і три дочки, і не раз говорив: «Я маю вас, дітоньки, як п'ять пальців на руці». Тулив їх докупи, пальці до пальців, що виростали з однієї долоні, наче колоски з нивки.
По війні найстаршого сина вбила сліпа куля. Сплутали його повстанці в темряві з іншим, за ким тоді полювали. Моя мама, ще майже дитина, змила кров йому з лиця, аби не додавати матері ще більшого горя. Бабці було вже дев’яносто, але вона кожного дня плакала за сином, і носила за пазухою, загорнуту в папірець, його єдину фотокартку.
Отже, їх залишилось тоді четверо. На кожен кут. В кожній кутині по дитині. І всі пішли з хати. Залишилась у ній моя мама. Вона народилась 4 серпня, саме того дня, коли біля церкви поставили
