Українська література » Сучасна проза » Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

Читаємо онлайн Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець
б не поїхав, — перевернувся догори черевом Вовка. — Зрештою, на фіга мені ваша Олька? Гришка не скнара — поділиться…

— Дурень! — обурилась Неля. — Гриш, скажи йому…

— Ліньки. Я б поспав трохи. А ти йди по ту мамину доцю.

— Я не винна, — раптом заламала пальці Неля, і ноги її роз’їхались. — Мені прикро, що та цяця має все, а я дочка алкоголіка!

— Ти сама алкоголічка. Топай.

— Я хочу, щоб усе за справедливістю!

— Розливай решту, Гришка.

Вони допили вина і закурили.

— То я піду, — зітхнула Неля.

Вона причесалася, ковзнула помадою по губах і весело, як їй здавалося, попрямувала до села.

— Тягни пляшку, — сказав Вова. — Роздавимо вдвох, Нелька вже й так дійшла до кондиції.


Кури ходили довкола Олі, але їй і на думку не спадало дати їм їсти, бо сама вона не могла проковтнути ні шматочка. Коли дівчина побачила Нелю, то зрозуміла все.

— Привіт! — гукнула Неля. — Збирайся й підемо гуляти!

Оля мовчала.

— Ну? Поговорити треба.

Оля, наче нежива, встала і пішла до хати. Відкрила двері, увійшла, але закрити їх не встигла: Неля підставила ногу в заболоченій старій туфлі. У хаті Оля нагнулася за кросовками.

— Ти що, думаєш іти в старих джинсах? Бери вельвети і кофту зелену, італійську, що пожмотила дати мені поносити.

Оля вийняла лахи з шафи і простягнула їх Нелі.

— На фіґа вони мені здалися! — пирхнула та. — Вдягайся швидше!

— Не буду, — сказала Оля.


— Сказано, село, — позіхнув Гришка, здалеку побачивши Олю. — Але морда сойдьот, хоч у прищах. Головне — вся у фірмі. Все одно, я б з нею не ходив. Один раз пробував позлити Нельку, так вона досі не може забути.

— Нелька — нічого, — сказав Вовка.

— Нічого. Як вип’є, то дурна робиться. А мені що? Восени в армію. Поки вернуся, Нелька вже по руках піде. Хто її заміж візьме? На стипендію живе. Старі обоє п’ють. Ти не думай, що я їй догоджаю…

— Я не думаю.

— Плював я на бабів.

— Дозволь познайомити тебе з моєю подругою Олею, — сказала Неля.

— Вова. За знайомство треба випити.

«Джинси ледь не луснуть, Боже!» — подумав Вова, і йому захотілося дотулитись до Ольжиного стегна.

— А ми тут без вас скучали, — сказав він.

— Давай пий, бо за пазуху виллю. Тобі що, перший раз? — гаркнула Неля.

— Чого ти чіпляєшся до дівчини? Вона вип’є… — м’яко сказав Вова.

Оля зірвалась і побігла до села. Нелька миттю її наздогнала і так шарпнула, що та мало не впала.

— Ходи до хлопців. Ти мене знаєш…

— Мама приїде, а мене нема.

— Плювала я на твою маму!

— Гаразд, — сказав Гриша, коли вони повернулися. — Скидай штани і кофту.

Оля заклякла на місці.

— Скидай, може, порозумнішаєш.

Вовка роззявив від несподіванки рота.

— Хочеш, щоб ми самі зняли?

Вовка пішов до мотоцикла.

— Ти куди?

— Поїду… Я до тюрми не xoчy.

— Дурень! — закричала Нелька. — Боягуз!

Оля почала плакати. Лице її миттю почервоніло.

— Відведи її за сосни, — наказав Гриша. — Хай там скине шмаття. Що я голої баби не бачив?

Він став збирати недоїдки з покривала. Невдовзі Неля вернулася, тримаючи в руках кофту і джинси. Гриша сказав:

— Дай їй покривало, бо простудиться.

— Не дам. Воно казенне.

Неля загорнула речі в покривало.

— Що вона робить?

— Сіла й мовчить.

— Добре. То поїхали?

— Поїхали.

— Вона в міліцію не піде, не бійтесь, — швидко, заговорила Неля. — Не піде, ні. Почекає, доки стемніє, і піде додому. У неї такого добра повна шафа.

Вони сіли на мотоцикли й поїхали заболоченою дорогою. Вовка озирнувся, але не побачив роздягненої Олі. Мабуть, вона зарилася в торішнє листя.

На шосе він ще раз озирнувся; джинси і кофта полетіли у рів з водою. Ця Нелька справді була ненормальна. А може, розумніша за них усіх.


Ольжина мати здалеку побачила, що вікна у хаті не світяться. Двері були замкнені. Жінка намацала під відром ключ. Кинула сумку і побігла, сама не знаючи куди. Дорога звідси вела до лісу. Але ж Оля ніколи туди не ходила! Вона боялася гадюк і вовків. Якось вони пішли по гриби і зустріли там страшного хлопа, зарослого й брудного. Він, правда, втік. Але дитина з того часу страхалася лісу.

Інша

Вона стоїть біля газової плити. Він сидить за кухонним столом і вже втретє читає їй мораль, що вечеря досі не готова, в хаті бардак, діти знову не винесли сміття. Вона помішує ложкою в каструлі, спиною до нього, і на устах у неї глузлива посмішка. Він переходить до теми марнотратства, а далі до погано вихованих дітей. Якби вона зараз обернулась, і він подивився їй в очі, то його миттю б поглинула прірва смертельного відчаю.

Вона не всадить у нього кухонний ніж, не піде з дому плакати разом з дощем. А мовчки

Відгуки про книгу Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: