Коханка - Януш Вишневський

саме в цьому і полягає сенс — я залишаюся з ним, бо кохаю його так сильно, що часом мені аж перехоплює подих. Інколи я мрію про те, щоб він пішов від мене, але при цьому не образив. Я знаю, що це неможливо. Він не піде від мене. Я впевнена. Бо він найвірніший коханець. У нього є тільки я і дружина. І обом нам він зберігає вірність. Він піде від мене тільки тоді, коли я сама скажу йому йти або коли знайду собі іншого чоловіка. Але я не хочу казати йому, щоб він ішов. А з іншими чоловіками у мене нічого не виходить. Це справді так, у мене було кілька «інших чоловіків». Я робила спроби тікати від нього з цими чоловіками.

Це було два роки тому. Він поїхав на два тижні до Брюсселя на якесь стажування. Відтоді, як він почав працювати в інтернет-фірмі, він часто кудись їздить. Я мала полетіти до нього на останній тиждень цього стажування. Ми запланували все дуже детально за два місяці до його поїздки. Уже від самого планування я отримала масу задоволення. Він дзвонив мені з Брюсселя щодня. У мене все було готове. Ми повинні були провести разом сім днів і вісім ночей. Я була страшенно щаслива. За допомогою таблеток я так пересунула свою менструацію, щоб вона в жодному разі не почалася в Брюсселі. Я збиралася летіти в п’ятницю, а в середу в мене піднялася температура. Тридцять дев’ять і навіть вище. Я ридала від злості. Якби могла, я задушила б колегу, яка припхалася на роботу з ангіною й заразила мене. Я ложками їла вітамін С, жменями ковтала аспірин, носила за собою цілий мішок помаранч і цитрин, які їла без цукру, ніби яблука. Я вирішила, що просто зобов’язана вилікуватися на свої сім днів і вісім ночей у Брюсселі. Це нагадувало якийсь виробничий план: «Брюссель, або Здорова за будь-яку ціну». Коли вже нічого не допомагало, я почала ковтати всі антибіотики, які знайшла в аптечці в лазничці. У більшості з них давно закінчився термін придатності, бо я рідко хворію. Я випила всі антибіотики, що були, а в мене і далі трималася температура тридцять дев’ять, і коли я кашляла, здавалося, ніби під лопаткою хтось повертає ножа. Тоді я пішла до приватного лікарського кабінету поряд із нашим офісом.

Я стояла у вузькому коридорі, біля стіни з численними дверима до лікарських кабінетів. У кріслі перед гінекологічним кабінетом сиділа його дружина і читала книжку. Під вікном, за низеньким столиком із олівцями і пластиліном, його донька малювала щось на великому шматку паперу. Коли я увійшла, дівчинка підняла голову й усміхнулася до мене. Вона усміхалася точно так само, як він. Усім обличчям. І так само, як він, примружувала при цьому очі.

Я відчула, як у мене тремтять руки. У цю мить його дружина встала, бо її покликала медсестра. Вона відклала вбік книжку, сказала щось доньці й, усміхнувшись до мене, запропонувала сісти в крісло, яке звільнила. Пройшовши повз мене у вузькому коридорі, зачепила мене своїм велетенським животом. Вона була на останніх тижнях вагітності.

Мені потемніло в очах. Я підійшла до вікна і, не зважаючи на протести інших хворих, відчинила його навстіж та почала глибоко вдихати повітря. Хтось побіг по медсестру. За мить від свіжого повітря мені стало краще. Я зачинила вікно і вийшла. Його донька перелякано дивилася на мене і не розуміла, що відбувається.

Мені вже не потрібні були антибіотики. Дорогою я висипала до вуличного смітника помаранчі й цитрини з торбинки. А до наступного викинула аспірин. Раптом я відчула, що дуже хочу похворіти. Спочатку бути смертельно хворою, а потім заритися кудись. Так, щоб мене ніхто ніколи не знайшов. Обійняти свого дитячого плюшевого лося, притулитися до нього і зникнути десь на безлюдді заміських дач.

Коли я дійшла до свого будинку, то не мала сили піднятися на п’ятий поверх. На кожному сходовому майданчику я зупинялася і відпочивала. П’ятнадцять хвилин, а часом і довше. Раптом я відчула себе страшенно хворою. Як мені й хотілося. Заснула вбрана на дивані вітальні. У мене не вистачило сили навіть на те, щоб роздягнутися і перейти до спальні. Мені снилося, що його донька зі страху переді мною заховалася у шафі і бавиться моїм плюшевим лосем, видлубує виделкою його чорні пластмасові очі.

Я прокинулася аж через вісімнадцять годин. Устала, витягла свій квиток до Брюсселя і спалила його над рукомийником. Потім витягла з розетки телефон. А перед тим викликала слюсаря і поміняла замки у дверях. Щоб він більше ніколи не міг зайти сюди. Коли слюсар пішов, я зачинила двері на новий ключ і заховала його під подушку. Того ж дня прийняла рішення, що коли вилікуюся від ангіни, відразу ж знайду собі іншого чоловіка. І відразу ж завагітнію від нього. І це буде значно надійніше, ніж міняти замки в дверях.

Спершу я тільки плакала і спала. Потім літак до Брюсселя відлетів без мене. Того ж дня кашель став легшим і випав ніж із плечей. А коли понизилася температура, я усвідомила, що він напевно не знає, чому не працює мій телефон і чому мене не було в тому літаку. І чому мене немає на роботі. Я була переконана, що ті дзвінки і стукання в двері, які я чула, але ігнорувала протягом останніх кількох днів, то напевно був хтось із його друзів або й він сам.

Минали мої дні й ночі з тих семи і восьми у Брюсселі, а я потроху переходила зі стану «як він міг зробити мені таку прикрість» до стану «а яку, власне, прикрість він мені зробив?». Що я собі думала? Що він повертається до ліжка дружини і вони там грають у шахи чи цілі ночі роздивляються альбоми з фотографіями юності? Тим більше, що його дружина не була «баберою, яка важить два центнери», а я «90-60-90 коханкою на десять вулиць далі». Його дружина була гарна, а не товста й занедбана. Зрештою, я ніколи не думала про неї так. Але не чекала і того, що вона настільки гарна, якою була там, під кабінетом лікаря, перед самими пологами, тому це так сильно мені й заболіло.

І її живіт, коли вона протискалася повз мене у вузькому коридорі. Коли торкалася до мого живота своїм, у якому була його дитина, тоді я відчувала себе так, ніби хтось випалював мені над пупком розплавленим