Вовк-тотем - Цзян Жун

й мечем переміг ворога, а вітром і снігом! Не інакше, як він мав вовчий апетит, терплячість, лютість і сміливість! Насправді чжурчженська кіннота, яка підпорядковувалася Цзіням, також не пасла задніх! Вони знищили Ляо й Північну Сун, розгромили пів-Китаю, ще й захопили двох китайських імператорів! А Тулуй лише з десятком тисяч кіннотників наважився на таку велику облаву! У китайських підручниках з військової справи пишуть, що наважуватися на облаву слід тільки тоді, коли твої сили переважають противника більше, ніж у десять разів! Так, монгольська кіннота така ж лиха, як і вовча зграя, у них один рахується за сотню. Вони мене підкорили, а в ті часи цілий світ мусив їм підкоритися…

Старий вибив свою люльку і, сміючись, сказав:

— То тобі відомо про цю битву? Однак ти, напевне, не знаєш, що сніг ішов тоді три дні і три ночі? А хто його послав? Тенґер! У військах Тулуя був шаман, який випросив у Тенґера снігу. Так передається в монгольських легендах. Цзіні були ворогами монголів, їхній імператор та його поплічники татари вбили батька Чингісхана Єсугея та дядька Амбахая. Їхня загибель була трагічною. І тільки вигравши цю битву, монголи, нарешті, помстилися. Ось бачиш, Тенґер завжди на боці вовків, — і Старий загиготів, аж зморшки на його обличчі закрутилися баранцями.

Вони прийшли в ущелину, що була позаду їхнього снігового замету. Вороний кінь Старого, побачивши господаря, від радості затрусив головою. Щоразу, коли Чень Чжень бачив цього коня, який урятував йому життя, він плескав його по чолу на знак подяки. А кінь відразу ж починав тертися об його плече, ніби віддячуючи за ласку. Однак цієї миті в серці Ченя раптом виникло дивне бажання — поплескати по чолу вовка.

Вони розплутали стриножених коней, скочили в сідла й помалу поїхали додому.

Старий, піднявши голову й глянувши на небо, сказав:

— Тенґер милостивий до нас — завтра вдень не буде завірюхи. Якби сьогодні ввечері почалася заметіль, то ми б уже не знайшли жодного цапа.

3

Правителя усунів звали Гуньмо, його батько правив на землях, що на західних кордонах гунів. Гуни вбили батька Гуньмо, але залишили Гуньмо живим, викинувши його в поле. Ворон видзьобував мошву з його тіла, а вовчиця годувала його молоком. Гунський правитель шаньюй здивувався цьому і вирішив, що тут не обійшлося без втручання духів, тож підібрав хлопчика й виростив його. Коли хлопчик виріс, він почав командувати військами і мав численні звитяги. Шаньюй повернув Гуньмо народ його батька і наказав йому охороняти західні кордони… Коли шаньюй помер, Гуньмо забрав свій народ і переселився в далекі землі, став самостійним і більше не з’являвся на з’їзди гунів. Гуни ж направили за ними військо, однак не змогли перемогти, тож вирішили, що тут втрутилися духи, й відпустили їх.

Сима Цянь. «Історичні записки. Опис Даюані»

Наступного дня зранку справді не було ні вітру, ні снігу. Струмки диму над юртами були схожі на тоненькі високі березки, що своїми верхівками прямісінько тягнуться до неба — до Тенґера. Корови й вівці ще повільно ремиґали, коли сонячне проміння розігнало холод зимової ночі, тож білий шар паморозі на їхніх тілах, щойно перетворюючись на росу, відразу ж випаровувався легеньким білим серпанком.

Чень Чжень домовився зі своїм сусідом Ґомбо, щоб той замість нього попас один день овець. Ґомбо раніше мав статус власника худоби, тому тепер перебував під особливим наглядом і втратив право пасти овець, однак четверо молодих пекінців по можливості просили його виходити їм на заміну, а Ґасмаа записувала йому ці трудові години. Тож Чень Чжень з іншим чабаном на ім’я Ян Ке запрягли вола у невеликий візок із залізними колесами й поїхали до Біліґа.

Ян Ке — однокласник Ченя Чженя й сусід по юрті — був сином знаменитого професора в одному з відомих пекінських університетів. У них удома було стільки книжок, що вистачило б на міні-бібліотеку. У старших класах середньої школи Чень Чжень і Ян Ке часто обмінювалися книжками та враженнями після їх прочитання, при цьому виявлялося, що вони часто мали спільну думку. У Пекіні характер Яна Ке був м’яким і соромливим — коли він розмовляв з незнайомцями, то червонів. Хто б міг подумати, що, поживши два роки у степу й поївши баранини, яловичини та молочного доуфу[23] і засмагнувши на відкритих ультрафіолетовому випромінюванню монгольських високогірних рівнинах, він дуже швидко перетвориться на міцного степового здорованя із засмаглими аж до фіолетового відтінку обличчям і руками — як у справжніх чабанів, і характером перестане скидатися на інтелігента. Тепер Ян Ке був схвильований ще більше від Ченя Чженя — сидячи на возі, він постукував батогом по крупу корови й казав:

— Я вчора цілу ніч не спав! Коли наступного разу батько Біліґ піде на полювання, я теж мушу піти з ним! Навіть якщо доведеться лежати в снігу дві доби, я все зможу! Я ще ніколи не чув, щоб вовки зробили людям таку добру справу! Повірю тільки тоді, коли власноруч вирию з-під снігу цапа!.. А ми направду зможемо притягти цілий візок кіз?

— Чому ж не направду? — засміявся Чень Чжень. — Батько сказав, що потім буде складніше їх вирити. Однак ми повинні завантажити наш візок і повезти обміняти баранів на новорічні товари, а також на повсть, щоб утеплити нашу юрту.

Ян Ке від радості так залускав батогом по волу, що той аж вирячив очі. Ян сказав Ченю:

— Видно, твоє захоплення вовками за