Проби - Мішель Монтень

Що, Ол, тобі в тім,

Як шкури своєї обидва вони не щадять?

Марціал, VII, 10, 1—2

А хтось, цілком можливо, і не порушує законів, і все ж не гідний похвали за свої чесноти, і філософія вчинила б цілком справедливо, якби його як слід висікла. Взаємини тут вкрай складні і заплутані. Ми не можемо і помишляти про те, щоб вважати себе за порядних людей, якщо станемо виходити з законів, запроваджених для нас Паном-Богом; ми не можемо претендувати на це і виходячи з наших законів. Людська обачність ще ніколи не підносилася до такої висоти, яку вона собі приписала; а якби вона її й досягла, то приписала б собі щось вище, до чого б завше тяглася і чого прагнула; ось до чого наша сутність ворожа до всякої усталеності. Людина сама себе ставить у необхідність впадати у злочини. Аж ніяк не розумно викроювати для себе обов'язки не на свою мірку, а за міркою когось іншого. Кому ж приписує він те, що за його власним розумінням нікому не до снаги? І невже він коїть щось неправе, якщо не робить того, чого не в стані зробити?

Закони прирікають нас на незмогу виконувати їхні веління, і вони ж судять нас за невиконання цих велінь.

Якщо огидна наша свобода виказувати себе з різних сторін — діяти по-одному, міркувати по-другому — і простима у гіршому разі тим, хто говорить про що завгодно, але тільки не про себе, то для тих, хто говорить виїмково про себе, як я, вона аж ніяк не припустима; моєму перу подобає бути таким же твердим, як тверда моя хода. Громадське життя має відбивати життя окремих людей. Каганові чесноти були для його доби надмірно суворими, і, беручись наставляти інших, як людина, призначена для служіння громаді, він міг би сказати собі, що його справедливість як і не остаточно несправедлива, то принаймні надто суєтна і несвоєчасна. І мої норови, які різняться від загальноприйнятих всього на якийсь волосок, нерідко піднімають мене проти моєї доби і перешкоджають моєму зближенню з нею. Не знаю, чи обґрунтована моя неприязнь до суспільства, в якому я повинен обертатися, але зате я дуже добре знаю, наскільки з мого боку було б необгрунтовано скаржитися на те, що воно ставиться до мене не приязніше, ніж я до нього.

Чеснота, яка вимагається для керівництва світськими справами, є чеснота з опуклостями, виїмками і вигинами, щоб її можна було прикладати і підганяти до людських слабостей, чеснота не безпримісна і не безхитра, не пряма, не непорочна, не стійка, не незаплямована. Одному з наших королів дорікають за те, що він надто безхитро пильнував добрих і праведних настанов свого сповідника. Державні справи вимагають сміливішої моралі:

Кидай двір,

Якщо хоч поштивим бути.

Лукан, VIII, 493

Одного разу я спробував керуватися при виконанні моїх службових обов'язків поглядами і набором життєвих правил — строгих, незвичних, жорстких і непорочних, придуманих мною у моєму кутку або винесених з власного мого виховання, які я застосовую в моєму приватному житті якщо не без певних труднощів, то все ж упевнено: словом, я спробував керуватися чеснотою абстрактною і вельми ревною. І що ж! Я виявив, що мої правила зовсім неприйнятні і, більше того, навіть небезпечні. Хто вмішується в юрбу, тому буває необхідно пригнутися, притиснути до свого тіла лікті, податися назад залежно від того, з чим він зіткнеться: і йому доводиться жити не стільки на свій смак, скільки на смак інших, не стільки у відповідності зі своїми намірами, скільки у відповідності з намірами інших, залежно від часу, від волі людей, залежно від становища речей.

Платон говорить, що кому вдається відійти від громадських справ, не заплямувавши себе в найогидніший спосіб, той, сказати б, чудом рятується. І він же говорить, що, звелівши своєму філософові очолити державу, він має на увазі не якесь розбещене панство на зразок Атен — і тим паче на зразок нашого, в якому сама мудрість, і та розгубилася б. Адже і рослина, пересаджена в геть незвичний і непридатний для неї ґрунт, радше сама пристосується до нього, ніж пристосовує його до себе.

Я відчуваю: якби мені довелося цілком віддати себе подібним заняттям, я мусив би багато в чому себе змінити і багато до чого примінитися. Навіть якби я зміг це зробити (а чом би й ні, якби я мав достатньо часу і старання), я б ні за що цього не захотів; невеликого досвіду, який я в цих ділах маю, вистачило, щоб я пройнявся до них нехіттю. Правда, я відчуваю, як у душі у мене проносяться невиразні спокуси, породжувані у мені честолюбством, але я присаджую себе і не даю їм над собою волі:

А ти, Катулл, терпи! Твердим, Катулле, будь!

Катулл, VIII, 19

Мене до такої діяльності не закликають, і я нітрохи цим не журюсь. Вільнолюбство і замилування до дозвілля — мої основні прикмети, і ці прикмети зовсім несумісні зі згаданим ремеслом.

Ми не вміємо розпізнавати людські здібності; їхні відтінки і їхні межі ледве піддаються визначенню і ледве вловимі. На підставі придатності кого-небудь до приватного життя робити висновок про його придатності до виконання службових обов'язків — означає робити помилковий висновок: такий-то чудово поводиться, але не вміє вести за собою інших, такий-то творить Проби, але не дуже голінний до діла; такий-то чудово керує облогою, але не міг керувати битвою на бойовищі; такий-то чудово міркує у приватній бесіді, але він зле говорив би перед людом чи перед державцем. І якщо хто-небудь чудово справляється з тим-то і тим-то, то це свідчить радше про те, що з чимось іншим йому, мабуть, не впоратися. Я вважаю, що душі високі не менше голінні на ниці справи, ніж ниці — на високі.

Чи можна повірити, що Сократ незмінно подавав атенцям привід до насмішок на його карб через те, що ніколи не вмів правильно порахувати черепки при голосуванні своєї філи і належно доповісти про наслідки Раді?

Захоплення, з яким я ставлюся до досконалостей Сократа, заслуговує того, щоб доля цієї людини явила такий чудовий приклад, що вибачає найголовніші його вади.

Здатності наші роздроблені, і кожна з них