Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Годі, пане, — сказала графиня, розгнівана тим, що Дервіль повертав її так і сяк, мов на рожні, — коли навіть припустити, що ваш Шабер справді живий, суд підтвердить мій другий шлюб — адже в мене двоє дітей… А я поверну панові Шаберу двадцять п'ять тисяч франків — ото й усього.

— Пані, ми не знаємо, як поставиться суд до моральної суті справи. Якщо, з одного боку, є мати з двома дітьми, то, з другого, є людина, роздавлена нещастями, людина, яка завчасно постаріла через вас, через те, що її зреклися. Де граф Шабер знайде собі дружину? До того ж чи мають судді право переступити закон? Для них ваш шлюб із полковником — правомочний і має перевагу. А що вас буде виставлено в чорному світлі, то ви ризикуєте придбати ще одного — несподіваного — супротивника. Ось від якої небезпеки, пані, я хотів би вас остерегти.

— Ще одного супротивника? — спитала вона. — Якого ж це?

— Графа Ферро, пані.

— Граф Ферро дуже прихильний до мене і шанує мене як матір своїх дітей…

— Не кажіть таких дурниць юристам, які звикли читати в серцях, — урвав її Дервіль. — Зараз пан Ферро далекий від того, щоб розірвати шлюб і, я певен, обожнює вас, але якщо йому хтось скаже, що ваш шлюб може бути визнаний недійсним і що його дружину громадська думка може затаврувати як злочинницю…

— Він захищатиме мене, пане!

— Не думаю.

— Але який сенс йому мене кидати?

— Щоб узяти шлюб з дочкою-одиначкою якогось пера Франції і, за королівським указом, успадкувати від нього це звання.

Графиня зблідла.

«Ага, попалася! — мовив сам до себе Дервіль. — Тепер ти у мене в руках, і справу бідолашного полковника буде виграно».

— Тим паче що графові не буде підстав мучитися докорами сумління, — сказав він уголос. — Адже йдеться про героя, генерала, графа, кавалера ордена Почесного легіону, нагородженого великим офіцерським хрестом, а не про якогось там шалапута. І якщо цей герой зажадає, щоб йому повернули дружину…

— Годі, пане, годі! — мовила графиня, — Кращого повіреного, ніж ви, я ніде не знайду. То що ж мені робити?

— Піти на поступки, — сказав Дервіль.

— Чи він і досі мене кохає?

— Гадаю, інакше й бути не може..

Почувши ці слова, графиня гордо підвела голову. В її очах сяйнув промінь надії. Можливо, вона розраховувала, що зіграє на ніжних почуттях свого першого чоловіка і з допомогою якоїсь жіночої хитрості виграє процес.

— Я чекатиму вашого рішення, пані, і тоді ми або подамо ваші папери в суд, або, коли ваша ласка, ви завітаєте до мене, і ми обговоримо план угоди, — сказав Дервіль на прощання, уклонившись графині.

Одного погожого червневого ранку через тиждень по тому, як їх обох навідав Дервіль, чоловік і дружина, розлучені майже надприродними обставинами, приїхали з двох протилежних кінців Парижа, щоб зустрітися в конторі свого спільного повіреного. Дервіль щедро авансував полковника, і той дістав змогу одягтися так, як належить людині подібного рангу. Воскреслий небіжчик приїхав у досить пристойному вбранні. На Шабері була дбайливо підібрана перука, синій сукняний костюм, сніжно-біла сорочка; у викоті жилета виднілася червона стрічка ордена Почесного легіону. Поводився він по-світському, до нього повернувся колишній бравий вигляд, властивий військовим. Він високо тримав голову. Обличчя його, статечне й таємниче, сяяло щастям, променилось надією, помолодшало, грало всіма барвами (дозволимо тут собі ужити чи не найсоковитіший вираз живописців). Він настільки ж скидався на Шабера у зношеній шинелі, наскільки старе су скидається на щойно викарбувану золоту монету. Перехожі відразу впізнавали в ньому одного з тих славних уламків нашої старої армії, одного з тих героїв, які випромінюють нашу національну славу, подібно до того, як сонце сяє в скалці розбитого дзеркала. Такий старий солдат — це і картина, і книга.

Кабріолет зупинився біля Дервілевої контори, і граф Шабер зіскочив з нього легко, мов юнак. Тільки-но кабріолет від'їхав, до контори підкотила вишукана двомісна карета з гербами. З неї вийшла графиня, вдягнена скромно, але турботливо: вбрання щільно облягало стан, підкреслюючи його дівочу стрункість. На ній була прегарна накидка з каптуром, підбитим рожевим шовком; в його обрамленні обличчя здавалося тоншим і свіжішим.

Проте якщо Дервілеві клієнти помолодшали, то його контора анітрохи не змінилася, Вона була така сама жалюгідна, якою ми змалювали її на початку нашої оповіді. Сімонен саме снідав, прихилившись плечем до лутки відчиненого навстіж вікна; він споглядав клаптик неба, що синів над подвір'ям, яке зусебіч обступали почорнілі стіни.

— Ти ба! — вигукнув юний писарчук. — Хто хоче закластися на виставу: отой он генерал з червоною стрічкою — наш полковник Шабер!..

— Наш патрон — справжній чарівник! — мовив Годешаль.

— То цього разу нам не вдасться розіграти його? — спитав Дерош.

— Ну, про це потурбується його дружина, графиня Ферро! — вигукнув Букар.

— Графові Ферро тепер, либонь, доведеться бути одним із двох! — заявив Годешаль.

— А он і вона! — сповістив Сімонен.

В цю мить увійшов полковник і спитав, чи є Дервіль.

— Він у себе, графе, — відповів Сімонен.

— А, то ти зовсім не глухий, шибенику! — мовив Шабер і, схопивши хлопця на побігеньках за вухо, легенько його крутнув на превелику втіху писарів, які дружно зареготали, поглядаючи на полковника з шанобливою цікавістю, що її, безперечно, заслуговував цей незвичайний чоловік.

Граф Шабер увійшов до Дервіля саме в ту хвилину, коли на поріг контори ступила графиня.

— Уявіть собі, Букаре, яка сцена розіграється зараз у кабінеті патрона! — вигукнув Дерош. — Зрештою, ця жінка зможе проводити парні дні з графом Ферро, а непарні — з графом Шабером.

— А у високосний рік рахунок зрівняється, — докинув