Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
— Ну, то дійте! — вигукнув Шабер. — Я покладаюсь на вас у всьому.
— Я надішлю вам на підпис доручення, — сказав Дервіль. — До зустрічі, і не сумуйте! Якщо вам будуть потрібні гроші, розраховуйте на мене.
Шабер міцно потиснув Дервілеві руку й прихилився до стіни: він так знесилів, що міг тільки провести його очима. Як усі люди, що не мають досвіду в судових справах, він боявся цієї несподіваної боротьби.
Поки вони розмовляли, з-за стовпа кілька разів визирав якийсь чоловік: певно, він очікував, коли Дервіль вийде на вулицю, а тоді гукнув його. Це був літній чолов'яга в синій куртці, білому збірчастому балахоні, які звичайно носять броварі, і в хутряному кашкеті на голові. Обличчя він мав темне, худе, зморшкувате, але на щоках жеврів рум'янець — так буває в тих, хто постійно працює на свіжому повітрі.
— Даруйте, пане, — мовив він до Дервіля, торкнувшись його ліктя, — що я зважився заговорити до вас, але бачу, що ви — друг нашого генерала.
— Ну то й що? — сказав Дервіль. — Чому це ви ним цікавитесь? І хто ви такий? — спитав він підозріливо.
— Я — Луї Верньйо, — відповів той. — Я хочу вам сказати дещо.
— То це ви запхали графа Шабера в таку нору?
— Перепрошую, пане, але це найкраща наша кімната. Та якби в мене була одна-однісінька комірчина, я і її віддав би графові, а сам спав би у стайні. Такому страдникові, навчителеві моїх шибеників, генералові, єгиптянинові, першому лейтенантові, під чиїм командуванням я служив… Подумати тільки! Я віддав йому найкращу кімнату. Я ділився з ним усім, що мав; на жаль, це не бо-зна там що — хліб, молоко, яйця… Та куди дінешся? На війні — як на війні! Зате від щирого серця! А проте він мене образив.
— Образив?
— Так, пане, ще й дуже. Річ у тім, що від мого молочарства я не маю вигоди — самі лише збитки, і він це зрозумів. Видно, це завдало йому щирого жалю, тож почав він доглядати мені конячину! Я йому: «Генерале, як таке можна?» А він у відповідь: «Ба, скільки того діла; годі вже мені ледарювати; до того ж я давно усього навчився, вмію і це». А я, щоб ви знали, видав під молочарню вексель такому собі Градо… Ви чували про нього, пане?
— Чоловіче, мені немає коли вас слухати. Скажіть, чим саме образив вас полковник?
— Образив, пане, образив, і це така ж правда, як і те, що мене звати Луї Верньйо; а жінка моя навіть плакала. Він довідався від сусідів, що ми досі не внесли жодного су, аби сплатити борг. Старий буркотун, пари з уст не пустивши, зібрав усі гроші, що ви йому давали, розпитав, кому я дав вексель, і погасив його. Ото шельма! Ми ж із жінкою знаємо, що в нього, у сердеги, і тютюну немає, нічим натоптати люльку! Правда, тепер він щоранку курить сигару!.. Та я радше самого себе заставлю… І все ж таки ми ображені! Він казав нам, що ви — чоловік добрий, тож, прошу, зробіть ласку: позичте під нашу молочарню сотню екю — і ми справимо йому одяг, обставимо кімнату. Він хотів із нами розплатитися — так? І маєш — усе вийшло навпаки: тепер ми в боргу у старого… та ще й ображені! Він не повинен був так нас принижувати. Він скривдив своїх друзів. Хіба ж так годиться? Присягаюся словом честі — це така сама правда, як те, що мене звати Луї Верньйо! — і я радше самого себе заставлю, ніж не поверну вам ці гроші…
Дервіль зиркнув на молочаря, потім обернувся, ще раз оглянув подвір'я, будинок, гнойовище, хлів, кролів, дітлахів.
«Далебі, одна з прикмет високої чесноти — це нехіть до власництва», — подумав він.
— Ну що ж, ти матимеш цю сотню екю, а може, й більше. Але дам їх тобі не я, а сам полковник, коли розбагатіє так, що зможе тебе підтримати, я не хочу позбавляти його цієї втіхи.
— А він скоро розбагатіє?
— Скоро.
— Боже праведний, як радітиме моя жінка!
Видублене обличчя молочаря сяяло, коли він це говорив.
«Ну, а зараз, — сказав собі Дервіль, сідаючи в кабріолет, — поїдемо до нашої супротивниці. Не станемо показувати їй своїх карт, спробуємо довідатись, які є у неї, і зразу виграємо партію. Може, спробувати налякати її? Адже вона — жінка. А чого найдужче бояться жінки? Власне, жінки бояться тільки одного…»
Він почав обмірковувати становище графині й весь поринув у роздуми — так ото великі політики заздалегідь планують свої дії й намагаються розгадати міністерські таємниці ворога. Хіба юристи не схожі на державних мужів, від яких різняться тільки тим, що вирішують справи приватних осіб?
Щоб гідно оцінити хист молодого юриста, слід кинути оком і на становище графа Ферро та його дружини.
Граф Ферро був сином колишнього радника паризького окружного суду, який емігрував під час терору, врятувавши в такий спосіб життя, але втративши маєтність. Ферро-молодший повернувся за Консульства, зберігши непохитну вірність Людовіку XVIII, близько до якого його батько стояв ще до революції. Отже, він належав до тієї шляхетної частини Сен-Жерменського передмістя, що її не зваблювали ніякі спокуси Наполеона. Графа, якого тоді ще всі називали просто «пан Ферро», усі вважали вельми здібним молодиком, тож імператор почав із ним загравати, бо перемоги над аристократією нерідко тішили його не менш, аніж виграні битви. Графові обіцяли повернути титул і непроданий маєток, давши на здогад, що в майбутньому його чекає пост міністра або посада сенатора. Однак імператор
