Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Ця гора наче губка, — сказав Біллі.— Зараз кінець сухого літа, а тут усюди вільгота.

— Я знаю, що ніколи раніше тут не була, — міркувала вголос Сексон. — Але все тут таке мені знайоме!.. Мабуть, я вві сні його колись бачила… А ось і мадронові дерева! Цілий гай! І мансаніти! Мені здається, немов я повертаюся додому… Біллі, а що, коли це справді наша долина?

— Що приліпилася до гірського схилу? — осміхнувся він.

— Ні,— може, й ні. Я хочу сказати, — а може, це шлях до нашої долини? Бо шлях… усі шляхи до нашої долини мають бути чудові… І ще… я вже бачила все це, я снила ним…

— Тут таки чудово, — щиро згодився Біллі.— Я б не віддав і чверть милі цього краю за цілу Сакраментську долину з усіма її островами — та ще річкою на додачу. І я не я, якщо й оленів тут немає! А де є джерела, там є й річки, а отже, і пструги.

Вони поминули простору фермерську садибу з вигідним будинком та добрими клунями й хлівами і, проїхавши попід зеленою аркою дерев, вибралися на поле, що сповнило Сексон безмежним захватом. Воно простелилося легкою западиною по схилу гори над дорогою, зливаючись на обрії з лісом. Поле блищало, мов червлене золото в надвечірнім сонячнім промінні, а посеред нього росла' самітна секвойя з обпаленою короною — правдиве тобі орле гніздо. Зелена гущавина доходила вгорі аж до самої, як їм здавалося, вершини; але, проїхавши далі й обернувшись востаннє на «своє поле», як вона сказала, Сексон побачила, що справжня вершина Сономи аж ген далеко, а гора за полем — то тільки невеличка її віднога.

Просто перед собою і праворуч поміж стрімчастих гірських хребтів, прорізаних глибокими зеленими каньйонами, а нижче вкритих садками й виноградниками, вони вперше побачили Сономську долину і пасмо диких гір за нею зі сходу. Ліворуч розбігалися смугами золоті пагорби й видолинки. Далі на північ лежала друга частина долини, а ще далі — стяга гір, найвища з яких спокійно виставила проти ніжно-рожевого неба зубчасто-рудаву вершину свого давно погаслого кратера. Гірське пасмо, що тяглося довгою смугою з півночі до південного сходу, ще було освітлене призахідним сонцем, а над Біллі й Сексон уже спустилася вечірня сутінь. Біллі глянув на Сексон і, побачивши захоплення в неї на обличчі, зупинив коней. Небо на сході зажевріло, і гори спалахнули всіма відтінками вина й рубінів. Долину Сономи почало затоплювати пурпуровим потоком, що підносився все вище й вище, заливаючи підошви й схили гір, затягаючи їх кармазиновим серпанком.

Сексон мовчки показала рукою на цю пурпурову повідь, що в дійсності була надвечірньою тінню гори Сономи. Біллі кивнув головою, цмокнув язиком на кобил, і фургон почав обережно занурюватись у теплий барвистий присмерк долини.

На взгір’ях їх обвивало чудовим свіжим вітерцем, що доносився за сорок миль із Тихого океану; а з кожної влоговини й видолинку дихала теплими повівами осіння земля, пряна від пахощів прив’ялих квітів, пожовклого листя та спалених сонцем трав.

Вони доїхали на край глибокого каньйону, що, здавалося, врізувався в саме серце гори Сономи. Сексон і тут не сказала ні слова, але, глянувши на її обличчя, Біллі сам зупинив коней. Міжгір’я вражало своєю дикою красою. Високі секвойї росли вздовж усього каньйону. А в найвіддаленішому кінці його підносилися три округлі пагорби, густо покриті ялиною та дубом. Убік від пагорбів тягся другий каньйон, трохи менший, але так само порослий секвойєю. Біллі показав рукою на скошений луг під тими трьома пагорбами.

— Ось на такому лузі пастимуться мої кобили, — мовив він.

Вони почали спускатися на дно каньйону, а поруч з дорогою під вільхами й кленами дзюркотів потік. Призахідні сонячні блиски, відбиваючись від сколохмачених хмар на осінньому небі, заливали каньйон кармазиновим сяйвом, у якому палали й курилися мадрони з рудявими стовбурами та золотисті мансаніти. Повітря було сповнено пахощами лавра. Дикий виноград повивав обабіч потік кучерявою габою, чіпляючись за дерева. Ажурний іспанський мох звисав з розмаїтих дубів, а близько від води росла папороть та дрібний чагарник. Звідкись доносилося жалібне воркування голуба. Футів з п’ятдесят над землею, мало не над самими їхніми головами, промайнула сіра плямка — то білка перелетіла через дорогу; по тому, як згиналися гілочки дерев у гущавині, вони побачили, куди вона подалася.

— Мені спало щось на думку, — промовив Біллі.

— Дай-но я перша це скажу, — попросила Сексон.

Він чекав, дивлячись на неї, поки вона захоплено роздивлялася навколо.

— Ми знайшли нашу долину… — прошепотіла вона. — Ти це хотів сказати? *

Біллі мовчки кивнув, але сказати нічого не встиг, завваживши малого хлопчака з надміру великою, як на його зріст, рушницею в одній руці й таким самим надміру великим трусиком у другій. Хлопчак поганяв корову.

— Чи далеко звідси до Глен-Елена? — спитав його Біллі.

— Півтори милі,— відповіло хлопча.

— А що це за річка? — поцікавилася й Сексон.

— Дикунка. За півмилі далі вона впадає в Соному.

— Пструг тут водиться? — докинув слово Біллі.

— Якщо ви вмієте його ловити, — лукаво всміхнувся хлопчак.

— А олені в горах?

— Тепер не пора полювати, — ухилився хлопець від відповіді.

— Та ти, я бачу, мабуть, ще жодного оленя на своєму віку не забив? — підшкильнув малого Біллі і дістав у винагороду:

— Я можу показати роги.

— Олені міняють роги, — вів своєї Біллі.— Кожен їх може знайти.

— На моїх рогах ще й м’ясо не засохло…

Хлопець зненацька замовк, відчувши, що попався.

— Не журися, синку, — засміявся Біллі, стьобнувши віжками. — Я не лісничий, я кіньми торгую.

Щодалі все частіше перестрибували з дерева на дерево білочки, все більше росло рудуватих мадронів та величних дубів і все чарівнішими здавалися секвойї, що стояли кільцями. Раптом над співучим потоком виринула з гущавини хвіртка, до якої було прибито поштову скриньку з написом «Едмунд Гейл». Під простим піддашком, спираючись на хвіртку, стояли чоловік і жінка. Це була така чудова пара, що Сексон, вгледівши їх, не могла очей відвести. Вони прихилились одне до одного, і ніжна жінчина рука довірливо лежала в чоловіковій, немов створеній на те, щоб благословляти. Таке враження ще й посилював вираз незнайомцевого ясного обличчя з великими, добрими, сірими очима попід блискучим прядивом білого волосся. Чоловік був гарний на вроду і кремезний, а жінка обіч нього — тендітна. Колір шкіри у неї був шафраново-брунатний, наскільки може такий бути в білої жінки, а ясно-блакитні її очі всміхалися. Вбрана у вільну сукню з ніжно-зеленої тканини, вона сама здавалася квіткою, а її невелике жваве