Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Ах ти, дитя моє! — вигукнув він.

Сяючи лицем, вона відповіла:

— Ти сам дитя моє!

Одного разу вони заночували у глибокому яру каньйону, де притулилося фабричне сільце. Якийсь беззубий дідок підійшов до них. подивився вицвілими очима на їхній дорожній обладунок і запитав:

— Ви що — кумедіянти?

Вони поминули Касл-Крегс, що велично пломенів своїми бастіонами на тлі дрімливої блакиті неба. В одному з лісистих каньйонів вони вперше побачили вдалині рожевувату й покриту снігом вершину гори Шасти, що супроводила їх цілі дні. Крутий узвіз дороги, несподіваний

поворот, і Шаста знов і знов з’являлася перед ними, все так само далеко, тільки що тепер видніли обидва її шпилі і їхні іскристі під сонцем льодовики. Дні збігали за днями, миля за милею мандрівці підбивалися вгору, і Шаста кожного разу інакшою вимальовувалась перед ними, покрита літніми снігами.

— Чисто кіно тобі в небі,— зауважив кінець кінцем Біллі.

— О, тут так гарно, — зітхнула Сексон. — Але місячних долин тут нема.

Вони натрапили на ціле море метеликів, що кілька днів устеляли їм оксамитно-коричневою пеленою дорогу. Здавалося, наче сама дорога знімається вгору з-під носа у коней, коли ці метелики безгучно злітають у повітря, сповнюючи його безгучним тремтінням крилець; вітрець розвівав їх хмарами темно-рудявих сніжинок та купами прибивав до тинів, і зносила їх із собою вода зрошувальних канав уздовж дороги. Гезл і Геті незабаром призвичаїлися до метеликів, тільки Посум безупинно гавкав на них.

— Чи бачена річ, щоб коні могли розганяти метеликів з дороги? — жартував Біллі.— Це ще на півсотні доларів підвищить їхню ціну.

— Стривайте, ось доберіться-но в долину річки Роуг, що в Орегоні,— казали їм люди. — Там достеменний рай — підсоння благодатне, краєвиди, садки… Ці садки дають у них двісті відсотків прибутку, а земля іде по п’ятсот доларів за акр.

— Еге ж, — промовив Біллі, від’їхавши настільки, що його не могли вже почути. — Це трохи занадто для наших шлунків.

А Сексон відповіла:

— Не знаю, як щодо яблук у місячній долині, але знаю, що вона дасть нам десять тисяч відсотків щастя на капітал, що складається з Біллі, Сексон і таких собі Гезл, Геті та Посума.

Переїхавши округу Сіскію і подолавши високі гори, вони дісталися до Ешленда й Медфорда і отаборилися над бурхливим Роугом.

— Тут прегарно й розкішно, — заявила Сексон, — Але це не місячна долина.

— Ні, це не місячна долина, — погодився Біллі.

Розмова ця велася ввечері напередодні того дня, коли

Біллі впіймав на гачок здоровезну рибину. Стоячи по шию в крижаній воді річки, він понад сорок хвилин змагався з тією рибиною, аж поки йому пощастило намотати волосінь. Нарешті з переможним криком команча вискочив він на берег, тягнучи свою здобич за жабри.

— «Хто шукав — той знаходить», — пророче вирекла Сексон, коли вони проїздили північніше від перевалу Гранта, прямуючи все на північ через гори та родючі долини Орегону.

Одного вечора — це було над річкою Ампквою — Біллі налагодився здирати шкуру з першого оленя, що він забив на своєму віку. Підвівши погляд на Сексон, він промовив:

— Якби я не знав Каліфорнії, то кращого за Орегон краю і не шукав би на світі.

А ввечері, наївшись оленини, він запалив цигарку, сперся на лікоть і зауважив:

— А може, місячної долини взагалі нема. Але як і нема, то що з того? Ми можемо так шукати усе наше життя. Кращого мені й не треба.

— Ні, місячна долина існує,— впевнено відказала Сексон. — І ми її знайдемо. Ми її мусимо знайти. Адже ж вічно так блукати не можна, Біллі, бо тоді в нас не буде ні маленьких Гезл, ні маленьких Геті, ні маленьких… Біллі…

— Ні маленьких Сексон, — докинув він.

— Ні маленьких Посумів, — похапцем додала вона, кивнувши головою й ніжно простягаючи руку до фокстер’єра, що захоплено обгризав оленячу кістку. У відповідь почулося сердите гарчання, і зуби собачати мало не вхопили її за пальці.

— Посум! — докірливо скрикнула Сексон, удруге простягаючи до нього руку.

— Облиш! — застеріг її Біллі.— Це понад його силу. Він зараз може й справді хапнути за руку.

Посум ще дужче загарчав, міцно вп’явся зубами в кістку і тільки поблискував люто очима, аж настовбурчилася йому шерсть на загривку.

— Справжній пес і не повинен віддавати своєї кістки, — обороняв його Біллі.— Інакшого пса я б і не хотів тримати.

— Але ж це мій Посум, — запротестувала Сексон. — І він любить мене більше за якусь обгризену кістку. І він повинен слухати мене… Посум, ану віддай цю кістку! Зараз же віддай, чуєш?

Вона несміливо простягла руку; гарчання погрізнішало, і собача клацнуло зубами.

— Кажу ж тобі — це інстинкт, — доводив Біллі.— Він тебе любить, але відступитись — понад його силу.

— Він має право захищати свою кістку від чужих, але не від своєї матері,— наполягала Сексон. — Я примушу його, щоб віддав.

— Фокстер’єри легко розпалюються, Сексон. Ти доведеш його до люті.

Проте Сексон затялася на своєму і підняла з землі дрючка.

— Ану віддай мені кістку, чуєш?

Дрючок справив враження: собака загарчав аж мало не скажено. Він знову клацнув зубами й припав усім тілом до своєї кістки. Сексон занесла дрючка над головою — і нараз Посум відскочив від кістки, перекинувся на спину, задер догори лапи, вуха прищулив, і в очах у нього заблищали покора й благання.

— Боже, оце так так, — вражено прошепотів Біллі.— Ти тільки глянь! Він віддає тобі на поталу своє тіло, всього себе, і немов каже: «Ось я. Наступи на мене. Вбий мене. Я люблю тебе, я твій раб, але я не можу не боронити своєї кістки. Мій інстинкт дужчий за мене. Вбий мене — але це було над мою силу».

Сексон розчулилась. Із слізьми на очах вона схилилася й узяла собача на руки. Посум аж нетямився — він повискував, дрижав, вигинався, звивавсь, лизав їй обличчя, і все це благаючи прощення.

— Ой серце золоте й рожевий язичок, — наспівувала Сексон, притискаючи лице до ніжного тремтячого клубочка життя. — Мамі так шкода! Вона прохає пробачення. Вона більш ніколи тебе так не мучитиме. На, на, мій любенький! Бачиш? Ось твоя кісточка! Бери її!

Вона поставила песика на землю, але він усе не важився брати кістку, а тільки дивився на Сексон, шукаючи в її очах підтвердження дозволу, і ввесь дрижав від внутрішньої боротьби між повинністю та бажанням. Тільки тоді, коли