Війни художників - Станіслав Стеценко

— Від сьогодні повністю заборонено рух приватних автомобілів і половини таксі. Навіть тих таксі, які використовуються не у приватних справах. Армії потрібен бензин. І ще потрібно багато чого: завтра за наказом Германа Ґерінга із церков будуть зняті на переплавку всі дзвони.

— О, в СРСР вже щось подібне було, — відзначив історичні паралелі Гущенко.

— Так, я про це читала. У Росії говорять, що релігія — опіум для народу, — з виглядом знавця зауважує Лені.

— Опій, — виправив Гущенко.

Він глянув на Лені. На обличчі пампушки-баронеси грає ледь помітна посмішка. Дивна жінка, вона майже весь час посміхається.

— Також оголошено терміновий збір олова, бронзи й міді для авіації, — продовжує Клейст.

— Ми читали листівки. Не розумію, як ви можете воювати, не маючи всього цього, — говорить Гущенко.

— Нічого, скоро в Німеччині все це буде. А поки що нам допоможуть наші друзі з СРСР.

На березі Одеру, куди Клейст виїхав за годину, серед чималого дубового гаю їм трапився напіврозвалений, але величний замок. У воді плавали човни з парочками, які весело сміялися або цілувалися. Поміж ними траплялися човни з рибалками, які з ненавистю позирали на гамірливих закоханих. Біля берега з-під води стирчали якісь залізобетонні балки. Дзвеніли комарі й мухи.

Стіни замку упиралися в невисокі скелі, а між фасадом й Одером зеленів великий луг. На лузі вже виднілися перші квіти, проте здалеку важко було розрізнити які.

На дорозі, що вела до воріт замку, з’явилося кілька велосипедистів. Автомобіль Клейста натужно заревів, долаючи підйом до замкових воріт. Замок виявився музеєм. Купили квитки. Квиток, як і майже в усі культурні заклади, коштував одну марку. Ввічливо відмовилися від гіда. Усі по черзі потрималися за руку лицаря-манекена в обладунках. Біля воріт він вітав усіх простягнутою рукою, і кожен відвідувач намагався привітатися з ним. Рука була відполірована до блиску.

У музеї манекени відтворювали замкове життя середніх віків, а в підвалах інші манекени відтворювали середньовічні тортури.

— Як на мене, саме вам, Гущенко, пасувала б професія ката, — сказала Лілія, киваючи на механічний манекен у чорному одязі, що зі зловісною посмішкою на обличчі піднімав на дибу інший манекен в одязі селянина, чиє обличчя виражало страждання.

— Ну, ця професія мене б зацікавила за умови, якщо ви, Ліліє, були б жертвою, — шпилькою на шпильку відповів Гущенко. — То я б із задоволенням трохи вас покатував.

— Цікава у вас думка про приховані таланти всесвітньо відомого російського художника, фройляйн Лілія, — розреготався Клейст.

— Гущенко не росіянин, — швидко вставила баронеса. — Це відомо всім, крім геносе Клейста.

— А хто ж він? — здивувався Клейст. — Сподіваюсь, не…

— Ні не єврей. Українець, — пояснила вона.

— А… Це все одно, аби я сказав, що я не німець, а баварець. А наш фюрер, до речі, австрієць. Але всі ми — німці.

— Мабуть, так, — погодився Гущенко. — В СРСР національність не має великого значення. Сталін, наприклад, грузин.

— Грузин? — щиро здивувалася Лені. — Тобто в СРСР всякої тварі по парі. Ой, вибачте.

Усі, крім Лілії, посміхнулися від такої безпосередності баронеси.

У підвалі, поряд із залом тортур, господар частував відвідувачів чудовим червоним вином. У якості закуски на великій таці лежали тоненькі шматочки м’якого сиру.

У замковому ресторанчику їм подали смачний обід, просту селянську їжу: картоплю, квашену капусту, свіжий хліб. І без ніяких карток.

Між деревами бігали діти в яскравому одязі. Здалеку було схоже, що то рухаються на лузі біля води великі квіти. Гурт дорослих розсівся навколо величезного багаття. Трохи далі на деревах голосно каркала зграя ворон.

— Гер Клейст, ви все знаєте про Німеччину? — раптом запитала Лілія, махаючи рукою у напрямку того каркання.

— Ні, не все. Але майже все, — серйозно відповів Клейст.

— Німецькі ворони справді живуть триста років?

— Ворони живуть довго. Але не триста, а років сто. Німецькі, втім, як і радянські. Ось гер Гущенко може підтвердити.

— Підтвердити що?

— Те, що радянські ворони живуть приблизно стільки ж, як і німецькі.

— Категорично підтверджую, — проголосив Гущенко.

— Товариш Гущенко ненавидить жінок, натомість любить і знає ворон, — вкотре намагалась вколоти його Лілія.

Клейст і Лені засміялися. Гущенко знизав плечима.

— Це правда, гер Гущенко? — запитала баронеса і взяла Гущенка під руку. — Ви не любите жінок узагалі чи лише радянських? Німецькі жінки значно розкутіші, ніж росіянки, запевняю вас. Може, ви полюбите котрусь із нас?

— А як же культ сім’ї? Адже я одружений, — парирував він.

— Ну, культ сім’ї культивують, і то віднедавна, у нашій країні, тож до чого тут ваша радянська родина?

— наспівала вона.

— Це що за пісенька, самі вигадали? — запитав Гущенко.

— Старовинна німецька пісенька.

— Говорять, що повій у Німеччині відправляють до концтаборів, — зауважує Лілія, кидаючи промовистий погляд на «розпусну» баронесу. Та ігнорує сказане.

— А що тут дивного? — запитує Клейст, не зрозумівши натяку.

— Дивно те, що людину, якій нічим прогодувати рідних, відправляють до концтабору за торгівлю тілом, — говорить Гущенко.

— Ось цього не потрібно говорити, пане Гущенко! Ви не плутайте Німеччину із Францією. У Німеччині, щоб нормально існувати, жінка