Улісс - Джеймс Джойс

І тут Панч Костелло як костельне кулаком по стільниці та як загорлає сороміцької пісеньки «Стабу Стабелла»{699} — про дівицю, котору очереватив один веселий молодець у Німеччині, як заведе: Три місяці перші хиріла-хворіла, Стабу… Коли це зненацька двері розчахнулися і сестра Квіглі з порога гнівно прокричала: Тихо! І не соромно вам? Чи ж не обіцяли ви мені поводитися добропорядно? А що як лорд Ендрю власною персоною зазирне сюди? І тоді через цей ваш гармидер доведеться мені постраждати, розпрощатися з такою почесною роботою… А була то старенька, сумовита бабуся, обличчя поважного й вдачі благочестиво-християнської, в ризах темних, які й пасували її зболеному та поморщеному виду, й умовляння її не пропали марно, бо все товариство почало отого Панча Костелла лаяти й усовіщати всіляко, хто зі стриманою грубістю, а хто й замахувався погрозливо, але всі вони його чистили на чім світ стоїть, чума б побрала цього пришелепка, та якого дідька йому треба, і ти негідник, і ти нікчема, і дурень заплішений, і лиходій триклятий, і рило свиняче, і вилупок бусурманський, і мати під тином тебе привела, викидня, аби та кара Божа перестала нарешті вивергати нісенітниці свої п’яні, а добрий сер Леопольд, кому відомий був квіт миру тихого, майоран лагідний{700}, раяв та напучував, що ця нагода, ця хвилина найсвященніша єсть і найпаче заслуговує найсвященнішою бути. У Горновій бо хоромині супокій панувати має.

Сказати б коротко, щойно вщухла ця колотнеча, як магістр Діксон, що від Марії Екклзької{701}, запитав, мило осміхаючись, юного Стівена, а яка то була причина чи притичина, що Стівен не прийняв обітниць чернецьких, на що цей останній відказав так: послушництво в утробі, цнота в гробі, а вбогість хоч і небажана, зате невідчепна на всі дні житія його. А Ленеган-магістр тут зауважив, що начувся він про декотрі діяння нечестивії, а ще, подейкують, згубив той лілею добропорядности особи дамської стати, що йому довірилася, і товариство, такую вість зачувши, вельми звеселилося та й ну підіймати чаші за майбутнє батьківство Стівенове. Але той відказав категорично, що правда цілком протилежна їхньому припущенню, бо ж він єсть вічний син і приречений на незайманість. А товариство од того розвеселилося ще дужче, й почали вони нагадувати йому про цікавий весільний обряд, про який сам він був повідав їм раніше: жерці начебто справляють його на Мадагаскарі, де наречену роздягають і позбавляють невинности, і вбрання у неї білої та шапранної барви, а в нареченого — білої та шарлахової, біля ложа шлюбного запалюють свічки й фіміам воскуряють, співають кіріє-елейсон а ще гімн Ut novetur sexus omnis corporis mysterium[259], аж поки зрештою і позбавлять її незайманости. Він же на відповідь підніс їм захопливу хай і невеличку епіталаму з «Трагедії діви» автори якої два магістри вельми витончені поети Джон Флетчер і Френсіс Бомонт описують дуже подібну злуку двох закоханих. «У ліжко, в ліжко!» — такий був її приспів, що виконувати його належало під відповідний акомпанемент на віргіналах чи то спінетах. Пісня то була чудовна й милозвучна, сповнена невідпорної млости любосної для юних закоханців яким духмяні посвітачі осявають восшестя їхнє на чотириногий просценій шлюбного поєднання. Гарно ж їм там кохалося, мовив, звеселившись, Діксон-магістр, одначе послухайте-но мене, юний сере, чи не ліпше б тим авторам прозватися Фалос-чар і Бабонт, бо, як на мене, із такої злуки — не злюки — велика вийшла би приємність. Юний же Стівен одказав, що коли не зраджує його пам’ять, мали ті двоє спільно одну дівицю з оселі веселої і з тою оддавалися втіхам почергово, позаяк за тих часів життя ого як вирувало і звичай країни теє схвалював. Та немає ж більшої любови, додав він, як коли хто покладе жону свою на ложе з другом своїм. Тож іди й чини за прикладом сим. Так чи десь так заповів Заратустра додоцентувавшись до цента пропесором пранцузької люболотури в Оксбурдейському універзететі й ще не вродився на світі чоловік котрому рід людський був би стілько зубов’язаний. Уведи прибульця до вежі своєї й хоч не хоч а саме йому не тобі дістанеться на сю ніч найкраще ложе. Orate, fratres, pro memetipso[260]. І відгукнуться, всім миром, амінь. Пригадай, Еріне, коліна твої та дні твої прадавнії, як зацурав ти мене й слово моє та одчинив прибульцеві ворота мої аби коїв той блуд на очах моїх і гладшав та ширився яко Єшурун[261]. І тому согрішив ти супроти світла, а мене, володаря твого, примучив рабом слуг стати. Повернися, обернися, клане Міллі — не забудь мене, о сімено Мілезієве! Чому вчинив ти неподобство сіє перед моїми очима, чому відторг мене, а пригорнув торгівця ялапою, чому одрікся од мене заради римлянина й індуса темномовного, дозволивши йому лягти з дочками твоїми в любострасті? Воззри ж нині, народе мій, на землю обітованую од Хорива й до Нево, од Пісги й од Рогів Хеттеянських, на землю, що тече молоком і гидом. Але ж ти вигодував мене молоком гірким — місяць мій і сонце моє загасив ти навіки. І полишив ти мене самотою навіки на темних шляхах гіркоти моєї, й цілунком попелу поцілував ти уста мої. Сія ж моя тьма внутрішня, так провадив він річ свою, не стала просвітлена премудрістю тлумачів семидесяти чи спогадана бодай понеже Схід з висот своїх розбив браму пекла й загостив до тьми що предвічна була. Узвичаєння применшує лютощі (яко Туллій{702} рече про стоїків своїх улюблених), і батько Гамлетів не показує ж синові-принцу опіків од полум’я чистця. Непрозорість у життя полудневу годину воїстину єсть кара єгипетська, которая і складає ночам передріздва й післяуспіння достеменне їхнє ubi й quomodo[262]. І як завершення й кінці всього сущого одповідають, певною мірою та певним чином, витокам і початкам його, так подібна ж багатолика одповідність, що од роду рухає і спрямовує зростання наше, вивершуючись ретрогресивною метаморфозою, тим спаданням та убуванням до фіналу, яке приємне ладові природи, притаманне й нашому підсонному буттю. Три престарі сестриці{703} втягують нас у життя, а ми верещимо, жиріємо, розважаємося, обіймаємося, сходимося, розлучаємось, хиріємо, помираємо — і знову схиляються вони над нами, вже померлими. Напочатку спасенний з вод старого Нілу, серед очеретів, у колисці зі сплетеної лози, а наприкінці — гірська печера, таємне поховання під спільне голосіння леопарда