Улісс - Джеймс Джойс
І наповнив чару учень шляхетний отрокові Леопольду й спонукав того випити понеже всяк тут присутній випивав чару свою. А отрок Леопольд підняв чару ту аби догодити йому й пригубив дещицю себто дружби заради хоча сам він ніколи не споживав аніяких трунків медових тож невипите він вилив потай у сусідський келих гаразд що сусіда й не завважив лукавства оного. І всівся він у світлиці тій із товариством аби перепочити хвильку. Тож хай буде слава вічна Господу Всемогутньому.
У сей час доброзвичайна служниця прочинила двері й попросила пиворізів заради милости нашого Спасителя Ісуса Христа припинити сю гулянку, бо ж там нагорі лежить пані шляхетного роду, й ось-ось має вона привести на світ Божий дитину. Сер Леопольд чув зойки, що долинали з другого поверху, тільки не міг розчути, чиї вони, матері чи дитини. Дивуюся, зрік він, як то кінця-краю мукам її немає. Чи ж не задовго страждає сердешна? Сидів-бо він у світлиці тій задля спочинку. І яко чоловік розсудливий звернув він увагу на мужа щирого Ленегана, що сидів якраз навпроти і, найстаршим поміж товариства бувши, належав чи не до одного з ним полку витязів, то й обізвався до нього вельми чемно. Але ж, мовив він, уже б давно мала вона розрішитися милостю Божою і втішитися дитям своїм бо й дожидала ж вона його хтозна як довго. А той муж щирий, випивши чару, запевнив: усі сподіваються що вже наступної хвилини й сподіється воно. І той, ніколи не потребувавши спонуки до справи сеї молодецької, завважив, що кухлі стоять без діла, і сказав: То вип’ємо! — і випив за здоров’я обох, породіллі й новорожденного. І сер Леопольд, найпоштивіший з усіх бувши поміж учених гостей за столом, та найлагідніший з-поміж усіх господарів, що будь-коли лапали курку, чи з яйцем несучка, та найвірніший з усіх лицарів на світі в обходженні зі шляхетними паніями, підтримав того, й свою чару вихиливши. Чудуючись непомалу трудній долі жіночій.
А зараз поговорімо про те товариство, що явно намірилося там напитися по саме нікуди. По обидва боки стільниці засіли вчені, так би мовити, мужі: юний Діксон, що від святої Марії Милосердної, а з ним друзі його Лінч і Медден, світила медицини, а ще той муж щирий, що ім’я йому дано Ленеган, і такий собі Кротерс із Альби чи то пак Скотії, і юний Стівен, із виразом послушника на обличчі, посаджений во главі стола, і Костелло, кого прозивали ще Панч, себто П’ястук, бо знали: накостеляє хоч би й кому, а проте всіх їх перевершив тихий тишко Стівен: сей-бо вже геть сп’янів і знай вимагав, щоб йому долили ще «півскляночки меду», — і тут-таки благим мужем сидів добропристойний сер Леопольд. Одначе всі вони чекали, коли ж появиться молодий Малахій, а той-бо завжди намагався, якщо пообіцяв, будь-що дотримати обіцянки. Сер Леопольд сидів іще й тому, що його вабило товариство сера Саймона та Саймонового сина, юного Стівена, а ще тому, що мав нарешті, після стомливих та тривалих мандрів по світу, спочинок та ще й пошанівок від товариства щонайпочесніший. Жалість жалить його, пристрасть випирає в двері, аби помандрував далі й далі, одначе й покинути притулок сей йому ніяк не хочеться.
Учених мужів зібрався там гурт добірний. І йшлося цього разу між ними про те, чи доконче слід жертвувати життям матері, аби врятувати життя новорожденне. Кілька років тому в цьому ж таки притулку Горна саме так і сталося (тодішній лікар уже й переставився) і напередодні фатального кінця породіллі з Еблани були скликали всю місцеву медицину, од професорів, аптекарів до цілителів. І коли жінка померла, всі заявили, що їй слід було ще жити та й жити. А доти твердили, що жінці належить народжувати дітей у муках. Каяття знижує провину наполовину, сказав тоді юний Медден. Господь прощає грішникам. Не дозволено убивати живу істоту аби тільки тим самим урятувати іншу. І немало було таких а поміж них і юний Лінч хто засумнівався припустивши зло запанувало в світі як ніколи дарма що простолюд гадав інакше адже ні закон ні його судді так і не придумали як зла позбутися. Бог дарує воздаяніє. Щойно це проказано як усі водно заволали що ні ім’ям нашої Пренепорочної Матері хай жити лишиться чоловікова дружина а новорожденне хай помирає. І в цьому дусі розвели вони балаканину превеликую хто заради самої суперечки а хто задля все нової випивки понеже муж щирий Ленеган про теє добре дбав аби всім і щораз і всякчас було налито щоб принаймні веселія не бракувало. Тоді юний Медден усім показав як воно все єсть і коли він сказав що таке переставлення її та як заради святої віри та на пораду прочанина й ченця і заради обітниці которую він дав святому Ултанові Арбракканському{696} доброчесний муж її не здолає дружини кончину перестраждати то скорбота велія пойняла їх усіх. І на теє юний Стівен такі слова возглаголив: Нарікання, панове, є річ частая поміж люду мирського. Обоє, мовляв, і дитя, і родительниця його, нині Творця свого прославляють, одне во тьмі утробній, а друге — в огні очисному. І за теє Йому од нас дяка велія. Але як це так, що ми тії душі їхні богоуможливлені унеможливлюємо отут нощно? Сим-бо ми гріх скоюємо супроти Духа Святого, Бога Самого, Господа й Життя Подателя. Позаяк, шановні, мовив він, уся усолода наша єсть коротка вельми. Ми ж бо засоби лише для існування істот крихітних усередині нас і природа має інші цілі, одмінні од тих, що ми їх плекаємо. І тоді юний Діксон, молодший за Панча Костелла, запитав, чи той відає,
