Українська література » Сучасна проза » Щиголь - Донна Тартт

Щиголь - Донна Тартт

Читаємо онлайн Щиголь - Донна Тартт
тобою? — запитав він, коли я випустив із рук шкільну сумку й упав у крісло, наче контужений солдат, який вибрався з поля битви.

У мене поїхав дах, як сказала б моя мати. Я не знав, що мені робити. Я чудово усвідомлював, яким дивним поглядом іноді дивиться на мене Гобі, яким схибленим я маю йому здаватись, а проте я був постійно огорнутий туманом внутрішнього набату: здригався щоразу, коли хтось підходив до дверей; підхоплювався на ноги, наче ошпарений, коли дзвенів телефон; пересмикувався, ніби вдарений електричним струмом, від «поганих передчуттів» і міг вискочити з-за парти й помчати зі школи додому, аби переконатися, що картина досі перебуває в наволочці, що ніхто досі не надірвав обгортку й не намагався розмотати стрічку. На своєму комп’ютері я обшукав весь Інтернет у пошуках законів, які мали стосунок до крадіжки творів мистецтва, але зміг знайти лише окремі фрагменти, що не давали ясного й логічного погляду. Потім, після того як я прожив у Гобі вісім місяців, що не відзначилися нічим незвичайним, я натрапив на несподіване розв’язання своєї проблеми.

Я був у добрих взаєминах з усіма вантажниками, які працювали на Гобі. Більшість були нью-йоркськими ірландцями, незграбними, добродушними хлопцями, які лише трохи не дотягли до служби в поліції або в пожежному департаменті, — Майк, Шон, Патрик, Малий Франк (який зовсім не був малий, а, навпаки, завбільшки з холодильник), — але були серед них також двійко хлопців з Ізраїлю, Равів і Аві, та мій улюбленець, російський єврей на ім’я Гриша.

— «Російський єврей» — це оксюморон, — пояснював він, огортаючи себе хмарою ментолового диму. — Принаймні для російського розуму. Бо «єврей» для антисеміта — це не те саме, що справжній росіянин, — Росія відома цією логікою.

Гриша народився в Севастополі й запевняв, що його пам’ятає («чорна вода, сіль»), хоч його батьки емігрували, коли йому було тільки два роки. Світловолосий, цеглисто-червоний на обличчя, з опуклими очима, схожими на яйця дрозда, він був одутлий від перепоїв і так недбало вдягався, що нерідко нижні ґудзики його сорочки були розстебнуті, але поводився він так зухвало й самовпевнено, що явно вважав себе красунчиком (і, хто знає, може, він колись і справді ним був). На відміну від кам’яноликого містера Павликовського, він любив побазікати і знав безліч жартів, або анєкдотів, як він полюбляв їх називати. Він розповідав їх кумедним і швидким, але монотонним голосом.

— Думаєш, ти вмієш матюкатися, мажоре? — добродушно запитав він у мене, піднявши голову від шахової дошки в кутку майстерні, де він і Гобі іноді грали пополудні. — Ану вріж. Обпали мені вуха.

І я вилив йому на голову такий потік брудної, матірної лайки, що навіть Гобі — який не зрозумів жодного слова — відхилився назад, сміючись, і затулив собі вуха обома руками.

Одного похмурого полудня незабаром по тому, як почався мій перший осінній семестр у школі, я був сам удома, коли Гриша зупинився біля нас, щоб вивантажити якісь меблі.

— Привіт, мажоре, — сказав він, відкинувши вбік недопалок, який тримав затиснутим між подряпаним великим і вказівним пальцями. Мажор було одним із глузливих прізвиськ, якими він мене називав. Російською мовою воно, здається, означало «крутий» абощо. — Доведи, що з тебе може бути користь. Допоможи мені вивантажити це сміття з машини.

Усі меблі для Гриші були «сміттям».

Я подивився повз нього на вантажівку.

— Що там у тебе? Воно важке?

— Якби воно було важке, поприґунчік, я не просив би, щоб ти мені допоміг.

Ми внесли меблі в дім: дзеркало в позолоченій рамі, обгорнуте набивним матеріалом, підставку для свічок, комплект стільців для їдальні, — і, коли все це було розгорнуте, Гриша прихилився до буфета, який Гобі реставрував (доторкнувшись спочатку до нього пальцем, аби переконатися, що він не липкий), і закурив цигарку «Кул».

— Хочеш одну?

— Ні, дякую.

Насправді я хотів закурити, але боявся, що Гобі відчує запах тютюну від мене.

Гриша відігнав цигарковий дим рукою з брудними нігтями.

— То що ти сьогодні робиш? — запитав він. — Хочеш допомогти мені пополудні?

— Як допомогти?

— Відклади свою книжку з голими дівками («Історію мистецтва» Янсона) і їдь зі мною в Бруклін.

— Для чого?

— Я маю відвезти на склад трохи цього сміття, зайві руки не завадять. Мені мав допомогти Майк, але він хворий сьогодні. Ха! «Giants» програли вчора ввечері, ця гра коштувала йому чимало грошей. Б’юсь об заклад, він лежить удома в ліжку з похміллям і синцем під оком.

VI

Дорогою до Брукліна у вантажівці, наповненій меблями, Гриша виголошував незмовкний монолог, з одного боку, про чудові риси вдачі Гобі, а з другого — про те, як він руйнує бізнес Велті.

— Чесна людина в нечесному світі? Живе самітником? Але мені боляче бачити, як він щодня викидає гроші з вікна. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи брудну долоню, коли я спробував йому заперечити, — звичайно ж, йому потрібен час на його працю, на реставрації, адже він працює руками, як Старі Майстри, — я розумію. Він митець, а не бізнесмен. Але поясни мені, будь ласка, чому він платить за оренду складу в бруклінському порту замість перевезти своє добро та оплатити рахунки? Ти тільки поглянь, скільки там зібралося брухту в підвалі! Усі ті речі, які Велті скупив на аукціонах, — і вони надходять щотижня. Крамниця нагорі напхана по саму зав’язку. Він сидить на багатстві — але не продасть його й за сто років! Люди зазирають у вікно з грішми в руці — хочу, мовляв, купити. Але пробачте мені, леді! Забирайтеся на фіг! Склад зачинений! А він трудиться внизу зі своїми столярними інструментами, вистругуючи по десять годин поспіль ось таку маленьку хріновинку, — він показав її розмір, стуливши великий палець з указівним, — для стільця якої-небудь бабці.

— Але ж він має клієнтів. Минулого тижня він продав цілу купу товарів.

— Що він продав? — сердито запитав Гриша, відірвавши погляд від дороги, щоб подивитись на мене. — Продав? Кому продав?

— Фоґелям. Він відчинив крамницю для них — продав їм книжкову шафу, стіл для ігор…

Гриша спохмурнів.

— Ці люди. Так звані його друзі. Ти знаєш, чому вони купують у нього речі? Бо вони знають, що куплять їх у нього дешево, «за попередньою домовленістю», ха! Ліпше він не відчиняв би крамницю для цих стерв’ятників! Одне слово, — він стукнув себе кулаком у груди, — ти знаєш, яке в мене серце. Гобі для мене як рідний. Але, — він потер три пальці, звівши їх докупи, типовий Борисів жест, гроші, гроші! — у бізнесі він поводиться нерозумно. Він останній

Відгуки про книгу Щиголь - Донна Тартт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: