Щиголь - Донна Тартт
— О, мені це подобається, — поквапно сказав Гобі, — але я ніколи про це не думав.
І ми поїли внизу в крамниці просто з масних паперових пакетів, Гобі сидів на стільці у своєму чорному робочому фартуху, закасавши рукави до ліктів, палички для їжі здавалися дивовижно маленькими в його великих пальцях.
ІІІ
Неформальний статус мого перебування в Гобі також мене турбував. Хоч сам Гобі у своїй розосередженій поблажливості, здавалося, нічого не мав проти того, аби я жив у його домі, містер Брейсґьордл, вочевидь, розглядав таку ситуацію як тимчасову, і він та мій соціальний педагог у школі докладали всіх зусиль, аби пояснити мені, що хоч дортуари в коледжі й призначені для старших студентів, щось можна було б зробити й у моєму випадку. Але щоразу, коли заходила розмова про моє квартирне влаштування, я замовкав і дивився на свої черевики. Кімнати резиденції були переповнені, обліплені слідами від мух, з кліткою для ліфта, обписаною графіті, що скреготіла, наче підйомник у в’язниці, стіни були обліплені рекламними листівками, а підлога вкрита калюжами від розлитого пива, зомбована юрма загорнутих у простирадла здорованів дрімала на канапах у залі для телебачення, а ще більші хлопці з рослинністю на обличчі — як на мене, то великі й страшні двадцятирічні мужики — жбурляли один в одного в коридорі порожні бляшанки з-під пива.
— Що ж, ти ще трохи малий, — сказав містер Брейсґьордл, коли я притиснув його в куток і висловив усі свої застереження, хоч про справжню причину своєї стриманості я говорити, звичайно, не міг: як — зважаючи на мої обставини — я міг би жити з кимось у кімнаті? А охорона? А протипожежна система? А крадіжка? «Школа не відповідає за особисту власність учнів, — було написано в довіднику, який мені дали. — Рекомендуємо учням застрахувати всі цінні речі, які вони збираються тримати в школі».
Опанований тривогою, я поставив перед собою завдання стати незамінним для Гобі: я виконував усі його доручення, чистив йому пензлі, допомагав складати списки відреставрованих ним меблів і збирати деталі й шматки столярного дерева. Поки він вистругував нащілинні рейки й нові ніжки для стільців, які відповідали б старим, я розтоплював бджолиний віск і смолу на гарячій плиті для полірування меблів: 16 частин бджолиного воску, 4 частини смоли, частина венеційського турпентину — утворювалася масляниста гладінь, схожа на густу цукеркову масу, мішати яку було суцільним задоволенням. Незабаром він став навчати мене, як накладати червоний колір на біле тло для позолоти: завжди трохи золота стиралося в тих місцях, де торкалася рука, і треба було втерти трохи чорної фарби в щілини та задню частину. («Утворення патини — одна з найбільших проблем деталі. Коли ти працюєш із новим деревом і хочеш надати йому ефекту віку, то завжди найлегше підробити позолочену патину».) А якщо після обробки ламповою сажею позолота лишалася ще надто яскравою і свіжою на вигляд, він навчав мене наколювати її кінчиком булавки — світло мало змінюватися, подряпини мали бути різної глибини, — а потім пом’яти цю поверхню кільцем зі старих ключів, перш ніж обдути її пилососом, щоб вона потемніла. «Ретельно відреставровані меблі, де не залишилось ані стертих поверхонь, ані благородних шрамів, ти сам повинен перетворити на стародавні й благородні. Тут головний трюк, — пояснював він, утираючи лоба тильним боком долоні, — не намагатися працювати дуже гарно». Говорячи гарно, він мав на увазі «правильно». Усе, що було стерте правильно й рівно, відразу свідчило про підробку. Справжній вік, як я переконався, роздивляючись оригінали, що пройшли через мої руки, був мінливим, викривленим, вередливим, там проваленим, там випнутим, він відбивався нерівними теплими смугами на тій стороні комода з рожевого дерева, куди падали сонячні промені, і був темним, як щойно вирізьблений, на протилежній.
— Від чого старіє дерево? Від чого завгодно. Від спеки й холоду, від сажі з димаря, від котів і ще багато від чого, — сказав Гобі, відступаючи назад, коли я проводив пальцем по грубій, потьмянілій кришці комода з червоного дерева. — Як ти гадаєш, що пошкодило цю поверхню?
— Ох…
Я присів навшпиньки біля комода, туди, де липуче, схоже на чорну неапетитну скоринку якогось згорілого пирога полірування переходило в чисте й густе сяйво.
Гобі засміявся.
— Спрей для волосся. Протягом десятиліть. Ти можеш цьому повірити? — запитав він, відколюючи від стінки комода нігтем великого пальця чорну пластинку. — Стара красуня користувалася цим комодом як туалетним столиком. Протягом років на ньому утворювався шар лаку. Я не знаю, що вони кладуть у цю речовину, але обдерти цей шар — справжнє жахіття, а надто коли він утворився в п’ятдесятих і шістдесятих роках. Цей предмет був би надзвичайно цікавим, якби не зіпсований горішній шар. Усе, що ми можемо зробити, — це почистити його нагорі, щоб знову стало видно дерево, можливо, вкрити тонким шаром воску. Адже це прегарна стара річ — хіба ні? — сказав він із почуттям, провівши пальцем по стінці. — Подивись на вигин ніжки й на її зернистість, на її форми, подивись на квіти тут і там, як гарно вони вирізані.
— Ви хочете його розібрати?
Хоч Гобі вважав такий крок небажаним, я любив хірургічну драму розламування якогось виробу з дерева, щоб потім наново його скласти. Працювати треба було швидко, доки не затверднув клей, — так лікар квапиться вирізати хворому апендикс на борту корабля.
— Ні, — він постукав по комоду суглобами пальців, притуливши вухо до дерева, — усе начебто тримається добре, але тут є одне пошкодження на рейці, — сказав він, витягуючи шухляду, яка заскрипіла й застрягла. — Ось що буває, коли шухляду наповнюють усіляким мотлохом. Ми це полагодимо. — І він витяг шухляду до кінця, скрипіння дерева по дереву примусило його поморщитись. — Ми підстругаємо ті місця, де воно зачіпляється. Бачиш оце закруглення? Найкращий спосіб полагодити його — це вирівняти паз, він тоді стане ширшим; але не думаю,
