Українська література » Сучасна проза » Щиголь - Донна Тартт

Щиголь - Донна Тартт

Читаємо онлайн Щиголь - Донна Тартт
що нам доведеться розбирати на окремі полозки ластівчин хвіст — ти пам’ятаєш, як ми відремонтували дубовий комод? Але, — він провів пальцем по краю виробу, — з червоним деревом треба працювати трохи інакше. Так само й з горіхом. Дивовижно, як часто дерево доправляють нам із таких місць, які не повинні завдавати йому шкоди. А надто коли йдеться про червоне дерево, воно має таку густу зернистість, що зовсім не хочеться його підрівнювати, хіба що без цього ніяк не обійдешся. Трохи парафіну на рейки — і вони працюватимуть як нові.

IV

І так минали дні. Вони були такі схожі, що я майже не помічав зміни місяців. Весну замінило літо, вологість і сморід сміття, дерева-айланти вкрилися густим темним листям. А незабаром літо вже привело за собою осінь, невеселу й прохолодну. Вечорами я читав «Євгенія Онєгіна», або одну з багатьох книжок про меблі, які належали Велті (моєю улюбленою з них був двотомник під назвою «Чіппендейлівські меблі: справжні і фальшиві»), або Янсонову «Історію мистецтва», грубу й цікаву. Хоч іноді я працював із Гобі в нижній крамниці шість або сім годин без перерви, часто не обмінюючись жодним словом, я ніколи не почувався самотнім у сяйві його уваги. Те, що доросла людина — і при цьому не моя мати — могла поводитися так приязно й уважно у стосунку до мене, нічого від мене не приховувати, дивувало мене. Через нашу велику різницю у віці ми ставилися один до одного з певною сором’язливістю. Наші стосунки нерідко були формальними, позначеними стриманістю, притаманною представникам різних поколінь. А проте водночас у майстерні між нами розвинулася така собі телепатія, коли я подавав йому рубанок чи інший інструмент іще до того, як він просив. «Посаджений на епоксид» — таким терміном називав він будь-яке дешеве замовлення й дешеві речі загалом. Він показав мені чимало оригінальних виробів, де стики міцно трималися протягом двохсот років або навіть довше, тоді як проблема з багатьма варіантами сучасної роботи полягала в тому, що клепки заганяли в дерево надто туго, тому воно тріскалося й не могло дихати.

— Пам’ятай завжди: людина, для якої ми працюємо, — це той, хто реставруватиме ці меблі через сотню років. Лише на нього ми хочемо справити враження.

Коли він склеював частину меблів, моїм завданням було поставити всі потрібні затискачі, кожен на своє місце, поки він розташовував шматки дерева в правильному порядку, паз до шипа й шип до паза, — ми довго готувалися до цього процесу, проте мусили виконати його в шаленому темпі, за кілька хвилин, поки клей не затвердне, руки Гобі, як руки хірурга, вихоплювали правильний фрагмент, коли я затримувався, моя робота здебільшого полягала в тому, щоб утримувати шматки разом, коли ми ставили на них затискачі (і не тільки звичайні G-затискачі й F-затискачі, а й незвичний набір речей, які він застосовував для цієї мети, такі як пружини з матраців, прищіпки для одягу, п’яльці для вишивання, велосипедні камери, а для ваги — мішечки з піском, пошиті з різнобарвного ситцю, й такі химерні штуки, як старі свинцеві обмежувачі для дверей і чавунні свині-скарбнички). Коли йому не потрібні були зайві руки, я підмітав тирсу й розвішував на гачках інструменти, а коли робити мені було зовсім нічого, я задовольнявся тим, що сидів і дивився, як він заточує стамески або згинає дерево, тримаючи його над парою з миски, що стоїть на гарячій плиті.

«О Боже, там же смердить, — писала мені Піппа. — Там можна задихнутися від випарів, як ти їх терпиш?»

Але я любив той запах, підбадьорливо-токсичний, і відчуття старого дерева в моїх руках.

V

Весь цей час я уважно стежив за новинами про моїх колег у Бронксі, крадіїв мистецьких творів. Усі вони визнали себе винними (теща також) і одержали найтяжчі вироки, які дозволяє закон: штрафи в кількасот тисяч доларів і тюремні ув’язнення від п’яти до п’ятнадцяти років, без права оскарження. Усі вважали, що вони жили б собі щасливо в Морріс Гайтс і їли б смачні італійські обіди в маминому домі, якби не вдалися до ідіотської спроби продати картину Вібранда Гендрикса перекупникові, який зателефонував копам.

Але це не заглушило мою тривогу. Одного дня, коли я повернувся зі школи, побачив, що на другому поверсі нашого помешкання валує густий дим, а пожежники шастають у коридорі повз мою кімнату.

— Миші, — сказав Гобі, блідий, із виряченими очима, бігаючи в домі у робочому вбранні й у захисних окулярах, зсунутих на лоб, схожий на божевільного вченого. — Я терпіти не можу мишоловок, це жорстоко, і я не здогадався запросити дератизатора, але ж, Господи, вони тут геть знахабніли, хіба я можу терпіти, щоб вони гризли мені електричні дроти; якби не сигналізація, вони запросто спалили б мені дім. Ви не заперечуєте, — звернувся він до пожежника, — якщо я проведу його туди, — сказав він, показуючи по інший бік купи пожежного обладнання, — ти повинен це побачити… — Він відступив, щоб показати мені купу мишачих кістяків, які догоряли над плінтусом. — Ти тільки поглянь! Вони мали тут справжнє кубло!

Хоч будинок Гобі мав досконалу сигналізацію, і то не лише пожежну, а й проти злодіїв, і пожежа не наробила великої шкоди, крім як на клаптику підлоги в коридорі, проте цей інцидент неабияк перелякав мене (а якби Гобі не було вдома?), і я зробив висновок, що так багато мишей на двох футах плінтуса — це означає, що мишей багато всюди (й багато всюди пожованого електричного дроту), а також подумав, що всупереч огиді Гобі до мишоловок мені слід поставити кілька їх у своїй кімнаті. Моя пропозиція, щоб він завів кота, хоч і була з ентузіазмом прийнята Гобі та місіс Дефріз (яка любила котів), схвально обговорена, але не була здійснена й дуже швидко забулася. Потім, через кілька тижнів, саме тоді, коли я знову збирався порушити котячу тему, я мало не отримав серцевий удар, коли зайшов до своєї кімнати й побачив, що Гобі стоїть на килимку біля мого ліжка, — мені здалося, він засунув руку під ліжко, але насправді він лише хотів дістати шпатель, який лежав на підлозі. Він міняв поламану раму у вікні моєї спальні.

— О, привіт, — сказав Гобі, підводячись на ноги та обтрушуючи холошу штанів. — Пробач мені! Я не мав наміру тебе налякати! Я хотів поміняти цю раму відразу по тому, як ти приїхав. Звичайно, я хотів би поставити хвилясте бендгаймівське скло в цих старих вікнах, але кілька прозорих шибок мало що змінять… Що з

Відгуки про книгу Щиголь - Донна Тартт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: