Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Нехай підступають — автомобілі, екіпажі, хтозна, у скількох із них ти вже їздив, підстрибуючи на вибоїнах, ти був сам, або ж навпроти сидів ще хтось, а часом і двоє, авто номер 20 147.
У піч саджають хліб.
Піч стоїть просто неба, поряд із селянською хатою, за нею — поле, піч схожа на невелику купу цегли. Жінки напиляли цілу гору дров, натягали хмизу, все це поскидали поряд з піччю і тепер все підкидають у вогонь. Ось через двір іде одна жінка, тримаючи в руках велику форму, у формі — тісто. Хлопчик відкриває заслінку, всередині жар, жар, жар, нестерпний жар, аж пече, жінка рогачем посадила форму в ніч, і ось тісто почало підійматися, зайва волога випарується, хліб укриється рум'яною шкоринкою.
Франц сів у ліжку. Сковтнув слину, чекає, майже все, що покинуло його, знову повернулося. Він тремтить: що це казала Смерть? Він мусить згадати, що казала йому Смерть. Прочинилися двері. Зараз хтось увійде. Вистава починається. О, я знаю його, це ж Людерс, саме на нього я й чекав.
Зараз вони ввійдуть, на них із дрожем. Яким він став, Людерс? Франц подав якийсь знак, і санітар подумав, що тому від довгого лежання в ліжку стало важко дихати, але Франц просто хоче сісти вище, рівніше. Адже зараз вони увійдуть. Тепер він сидить, спершись на подушку. Ну, починайте.
Вони входять поодинці. Ось Людерс, бідолашний миршавий чоловічок. Ану ж бо, подивимося, який він тепер. Він піднімається сходами зі шнурками для черевиків у руках. Так, ми цим займалися. Отак і ходиш в лахмітті, ще досі доношуєш старий однострій з війни, шнурки «Мако» для черевиків, мадам, перепрошую, я лише хотів запитати, ви не могли б мені налити горнятко кави, а що з вашим чоловіком, напевне, загинув на фронті; насовує капелюха: «Ану, гони пару монет!» Так, це Людерс, мій колишній компаньйон. У жінки лице аж пашить, тільки одна її щока біла мов сніг, вона порпається в портмоне, крекче, ось-ось зімліє. А Людерс нишпорить по шухлядах: один непотріб, треба тікати, а то ще закричить. Пробіг через коридор, захряснув за собою двері, помчав униз сходами. То ось що він зробив! Украв, геть усе вкрав. А мені потім передали від неї цидулку, що це раптом зі мною, ніг не відчуваю, не можу підвестися. Може, вам коньяку налити, Біберкопф, у вас, що, хтось помер, а чому, а тому, чому я ніг не відчуваю, ніяк не збагну. Запитаю-но я Людерса. Доброго ранку, Людерсе, як ся маєш, поганенько, мені також недобре ведеться, та куди ж ти йдеш, що я тобі такого зробив?
Нехай підступають. Нехай підступають — глупа ніч, автомобілі, замерзлі шосе, ось маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, з часом вона звикне, шануватиметься, і все буде добре. Нехай підступають.
Райнгольд! Ага! Райнгольд, диявольське ти поріддя! Негіднику, чого тобі тут треба, хочеш похизуватися переді мною, та тебе вже ніякий дощ не відмиє, сволото, вбивце, кінчений злочинцю, ану витягни люльку з рота, коли зі мною розмовляєш! Це добре, що ти прийшов, мені тебе не вистачало, ходи сюди, поганцю, тебе ще досі не спіймали, о, ти й досі ходиш у своєму синьому пальті! Дивися, по ньому тебе і засічуть. «А сам ти як, Франце?» Я? Гей, негіднику, я не вбивця, а знаєш, кого ти вбив? «А хто мені ту дівку показав, а хто зовсім не цінував її, хто мене у своє ліжко вклав, га, базікало, хіба не ти?» То хіба через це треба було вбивати? «А що такого? Хіба ти сам ледь не прибив її до смерти? А потім, кажуть, була ще одна, яка тепер лежить на цвинтарі на Ландсберзькій алеї, їй також хтось допоміг на той світ потрапити. Ну, і хто ж то був? Чого мовчиш? Що нам на це скаже пан Франц Біберкопф, професійний базікало?» Ти мене під машину кинув, через тебе мені руку відрізали. «Хе-хе! Можеш тепер собі картонну причепити. Якщо ти такий осел, що вирішив зі мною зв'язатися. Тепер ти потрапив у Бух, до шпиталю, і вдаєш із себе божевільного, а мені добре ведеться, то хто ж ти, якщо не осел?»
І тут Райнгольд посунув на Франца — пекельний вогонь зблискує в очах, на голові стирчать роги, він кричить: «Давай поб'ємося навкулачки, ану ж покажи, на що ти здатен, Францекен, Францекен Біберкопф, Біберкопфчик, хо-хо!»
Франц стуляє повіки. Не треба було мені з ним зв’язуватися, не треба було мірятися з ним силами. І на біса я до нього причепився?
«Давай, Францекене, покажи, на що ти здатен, то як, ще маєш силу?»
Не треба було мені з ним мірятися силами. Він і зараз мене піддрочує, проклятущий, не треба було з ним зв'язуватися. Проти нього я не встою, не варт було й починати.
«Хіба тобі бракує сили, Францекене?»
Проти нього я не маю сили, ні, проти нього не маю. Тепер я бачу, що то була моя помилка. Що ж я накоїв! Геть, іди геть!
А той не йде.
Геть, іди геть…
Франц волає, заламує руки: невже більше ніхто не прийде? А де ж інші? Чого це він стоїть і не забирається?
«Знаю, що ти мене не любиш, я тобі не до смаку. Зараз прийде інший».
Нехай підступають. Нехай підступають. Велика, пласка, німа рівнина, самотні цегляні будиночки, з яких ллється червонясте світло. Міста, розташовані вздовж залізничної колії: Франкфурт-на-Одері, Ґубен, Зоммерфельд, Ліґніц, Бреслау, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Нехай підступають неспішні екіпажі та автомобілі, що мчать, як стріла.
Нарешті Райнгольд іде геть, ще раз обертається, зблиснув очима і каже Францу:
«Ну, то хто ж із нас дужчий, хто переміг, Францекене?»
Франц тремтить: знаю, переміг не я.
Нехай
