Улюбленець слави - Джойс Кері

Честерове бажання викликати в мені цей спогад (у присутності Селлі та Бутема) вельми стривожило мене: я чудово розуміла, що то не випадкова стареча химера,— Честер цілком серйозно вважав, що я й досі йому належу. Тож мою спробу покинути його бодай на один день він сприйняв як зраду. Та коли, глянувши на годинника, я сказала, що мушу йти, він раптом почав мало не запобігати переді мною, хвалити мою терплячість і, нарешті, промовив:

— Так, я знаю, ти мусиш іти,— але нам вистачить яких п'ять хвилин,— лише перевірити нумерацію.

І він невимушено перегорнув наступну сторінку.

Але я відповіла, що не маю жодної зайвої хвилини, і вийшла з кімнати, що неабияк вразило Селлі: мовляв, як це я могла йому відмовити, коли він поводиться так «розважно». А я, причиняючи за собою двері, подумала, що, на щастя, вже більше ніколи не зустрінуся з Честером.

Та коли за кілька годин по тому я сиділа на кухні, складаючи меню (для тітоньки Леттер) на час нашої відсутності, щойно перед тим розпорядившись, щоб куховарка приготувала нам на дорогу холодну закуску (вона саме вийшла у пташник зарізати півника), туди вихором влетів Честер, який люто накинувся на мене й розіп'яв мене на стільці.

Ніколи ще я не бачила його в такому шаленстві — він ніби карав мене.

— Ти така ж, як усі,— бурмотів він.— Тільки про себе й думаєш,— каліцтво, всюди саме лише моральне каліцтво!

— Честере! — заблагала я.— Зараз вернеться куховарка і все побачить!

І справді, крик півня, якого куховарка підняла за крила, раптом урвався. Але в ту ж мить я почула інший звук, що змусив мене перевести погляд з вікна на двері. На порозі стояв, витріщившись на нас, Бутем.

Його ніби громом прибило. Він не міг промовити й слова. Крізь розкохане Бутемове тіло наче просвічував колишній хлопчисько,— отой незграба крамарчук, що не подужав працювати навіть у бакалійника. Цей хлопчисько був надзвичайно честивий, тож вельми моральний,— а тому сьогоднішній Бутем з усією своєю добропорядністю був просто вбитий побаченим. Він почервонів, як рак і нарешті, молитовно склавши руки на грудях, ледь вичавив прохацьким тоном:

— Ради бога... ради бога...

Честер (не помічаючи, що на нас дивляться, остаточно розлютився, коли я спробувала відштовхнути його) анітрохи не знітився, почувши Бутемове белькотання. Він умить відскочив убік і з силуваним обуренням заволав:

— Про що це ви? Що ви там белькочете? Хто вам дозволив залишити роботу?

Його ніби страшенно здивувало, коли бідолашний Бутем, переступаючи з ноги на ногу і роблячи неймовірні гримаси, кінець кінцем спромігся промовити:

— Але я бачив!.. Хіба я винен... Я не можу...

— Я що, у божевільні, де ідіотів переслідують марева? — заволав Честер. І, підскочивши майже впритул до Бутема, він замахав на нього руками.— Геть звідсіля, сер! Я знати не хочу ваших інсинуацій, мені соромно й подумати про таке у присутності леді! Але це повністю відповідає вашій поведінці від деякого часу,— поведінці людини, якій на думці, мушу сказати, лише гидота! Мені це вже обридло, і я не дозволю шпигувати за кожним моїм кроком! Ви стали нестерпні, і вам не місце у моєму домі! Геть! Я кому кажу? Геть з мого дому!

Побачивши, що Бутем з упертістю тупака і далі стоїть на місці, лише переминаючись із ноги на ногу й безтямно ворушачи губами, Честер віддав мені легенький уклін, наче тій дамі-патронесі з президії, торкнув мене за лікоть, ніби пропонуючи підвестись, і вивів з кімнати. Одне слово, то був цілком гідний відступ. І навіть не відступ,— просто то був розважливий акт, щоб увільнити мене від неприємної сцени.

І він таки й справді вигнав Бутема з дому! Звичайно, зчинилася бозна-яка буча,— ніхто до ладу не міг зрозуміти, що, власне, сталося. Честер безперестану кричав і так усіх заплутав, що навіть я почала сумніватися, чи міг Бутем побачити щось таке, через що треба було вчиняти скандал. Сама лише Селлі беззастережно обстала за Бутема. Але Честера, звісно, вона не ганила. Як на неї, в усьому завинила я, тільки я,— по-перше, тому, що розірвала шлюб з Честером, а по-друге (і в цьому, боюся, більшість молодих жінок будуть з нею солідарні), тому, що я не повинна була призводити до того, щоб «таке» сталося.

Тим самим вона поставила ультиматум — Честер негайно повертається з нею до Менора. Честер рішуче й досить брутально послав її під три чорти.

Це так вразило Селлі, що мені стало навіть шкода її. Бідоласі й у голову ніколи не заходило, як мало важить її «відданість» для Честера, який теж «відданий», але не людській істоті, а витворові власної уяви (він нафантазував собі свого ідола!), який був для Честера набагато прекрасніший і більше вартий відданості, ніж будь-яка людина, і звався цей витворений Честером ідол — Діло.

Власне, ця сварка і спричинила розрив між Селлі й Честером (а так само, мабуть, її подальше озлоблення проти мене), коли Честер кинув їй, що не дозволить нікому «тримати себе в рабстві», навіть найкращому зі своїх прибічників.

Тому Селлі теж вирішила покинути наш опоганений дім,— і вони виїхали вдвох, в одному кебі з Бутемом.

126

Я подумала: «Нарешті скінчиться це неймовірне напруження». Але вже минув майже рік, відколи Бутем і Селлі виїхали, а напруження ще й збільшилось. Тепер вони удвох пишуть книжку (п'ять місяців тому вони побралися,— або, як сказала тітонька Леттер,— поєдналися в любові до Німмо), обіцяючи в своїх спогадах розповісти «всю правду» про Честера Німмо й викрити мене — як причину їхнього розриву з великою людиною, а також усіх інших пліток, що «заплямували на схилку віку ім'я людини, до кінця відданої народові і вартої загального благоговіння». Я цитую з останнього листа Селлі.

А Честера прикрий досвід не навчив ані пристойнішого поводження, ані бодай обережності (навпаки, він навіть зрадів, позбувшись пильного ока Бутема),— більше навіть, він став набагато вигадливіший,