Улюбленець слави - Джойс Кері

Ми бо тоді були страшенно збуджені й страшенно втомлені, а я ще й випила шампанського і мала тільки одне на думці, що от тепер, коли Честер став великою людиною (так принаймні мені тоді здавалося,— та й для всіх навколо він теж був герой, принаймні для всієї округи!), наше життя зміниться на краще, ба навіть стане суцільною втіхою (я чудово розуміла, що все це дурниці, але мене просто розпирало від захвату!). І раптом Честер запропонував воздати хвалу Всевишньому за його милість, тобто стати обом на коліна, отут-таки, в кебі. Але я сказала: ні, бо я почну сміятися, а то вже буде блюзнірство. Та й нема чого мені виливати свою вдячність у слова, коли нею переповнене все моє єство. Тоді Честер запитав:

— Ти й справді так ото за мене радієш?

Я відповіла, що, авжеж, радію (і то була чиста правда, мене завжди тішили Честерові перемоги, бо коли в нього щось зривалося, він розкисав і мав жалюгідний вигляд), що вдячна богові за Честерів успіх.

Тоді він сказав, що я маю дякувати богові і за себе теж, бо всіма своїми досягненнями він завдячує мені. Я відповіла, що це дурниці, він і сам чудово знає: якби не його розум, не його ораторський дар, не його чудовий голос, він нічого не досяг би. На це Честер, як завжди, заперечив, що всі ці таланти були б ні до чого без моєї заохоти й ласки.

Тоді я вигукнула:

— Боже, та на моєму місці кожна без вагань віддала б тобі свою ласку.

Я сказала це, щоб не дати йому нагоди перейти на піднесено-благочестивий тон, тож ясно, що ці мої слова його вразили; і він почав запевняти мене, що я не знаю власного серця. Я погодилась, тільки зауважила, що, на жаль, знаю про себе чимало іншого; бідолаха розпалився й закинув мені, що я, звісно, можу як завгодно принижувати наше шлюбне життя, але в його очах воно ніколи не втратить ні приваби, ні шляхетності. Але тепер не він, а саме я верзу дурниці, бо не гірш за нього знаю: навіть одне те, що я дозволяю собі говорити так легковажно (тобто «вульгарно»), можна вважати божим благословенням, і саме на це він, Честер, і натякав, говорячи про мою ласку. А далі він почав просити мене не зрікатися небесних радощів і не псувати чару неприємними та самопринизливими розмовами.

Ота фраза про «небесні радощі» мене аж розсмішила, але в ту хвилину Честер був такий збуджений і поважний, що я стрималася від сміху,— навпаки, мені навіть захотілося плакати (відверто кажучи, день у мене був надто напружений, і я була у стані, близькому до істерики,— та от і зараз, згадуючи той епізод, я відчуваю, що можу впасти в істерику), і замість цього я кинулася йому в обійми (аби лиш він швидше замовк — і не рознервував мене ще більше), і сказала, що мені менш за все хотілося б зіпсувати йому бодай одну мить його тріумфу, коли він доклав стількох зусиль і так довго цього чекав; і що мені приємно чути його високу думку про мене, і хіба ж я не казала, що вдячність переповнює мене всю і що я готова на будь-що заради нього.

Але Честер зрозумів мене буквально (випрямивши мої слова, сприйнявши їх так, як їх могли сприйняти тільки чоловіки); таке завзяття з мого боку його спершу здивувало, але він одразу ж метнувся запинати фіранки,— одна з них довго не піддавалася, а друга посередині мала велику дірку.

Спочатку я не второпала, до чого це він,— я ще тоді не усвідомила, що всі Честерові вчинки й поривання переплітаються, підганяють одне одного; релігійна віра підстьобувала політичну діяльність, а політика — віру, й обидві вони заразом живили його пристрасть і уяву,— маховик, який з шаленою швидкістю розкручував усе інше. І коли я квапливо спитала, чи ж не ризиковано це буде, адже повз нас раз у раз проїздять люди з мітингу, Честер сказав: ну й нехай! — він надто палко мене жадає, він мене обожнює, я — душа його життя, я — життя його душі. З кожною хвилиною він розпалювався все дужче й дужче і, нарешті, зовсім ошалів, нехтуючи всякою небезпекою. А ще ж поза тим у кебі було тісно й незручно, я почувалася надто змореною, збудженою і трохи не при собі від шампанського й утоми. А Честер уже сам себе не тямив, очманілий від свого торжества, від своїх величних ідей, та ще й підігрітий такою екзотичною нагодою,— одне слово, вся ця витівка була відразу приречена на неуспіх, як воно й виявилось.

Проте, незважаючи на все це (чи то саме завдяки цьому — я ж бо не чекала, що Честер так поведеться, та ще й у такому місці; крім того, ми силувалися не зіпсувати одне одному цю хвилину), пригода ця була незвичайною і незабутньою, нам обом здалося, що ми піднеслися до високих і святих почувань, до духовного одкровення (хоча — ніде правду діти — у кебі відгонило пліснявою, без кінця рипіли ресори, коняка накульгувала, нас продувало протягом, до того ж погано підігнані шибки деренчали; якась пружина у подушці сидіння безжально вп'ялася в мене крізь сукню у мить найвищої втіхи, а місяць, раз у раз прозираючи з-за парканів, наче той прожектор, вихоплював з темряви сцени, що скидалися на вельми смаковиті ілюстрації з французьких альбомів Слептона); тож коли ми, нарешті, дісталися до ліжка й мирно спочили там в обіймах одне одного, нам ще довго ввижалося, ніби ми прилучилися до незбагненного, дивовижного таїнства.

Звісно, на ранок усі ті дива де й поділися. У мене страх як боліла голова, кололо в боці, а на спині роз'ятрилась велика рана, і я боялась, чи не підхопила якої інфекції у цьому жахливому кебі. Честера ж непокоїло інше,— чи не помітив старий Вільям чого зайвого, або ті, хто міг побачити нас крізь віконечка кеба. До того ж у голові йому зараз роїлися всілякі плани щодо його нової кар'єри радника графства,— він прикидав, як зчинити довкола себе якнайбільше галасу — і то якнайшвидше.

125