Улюбленець слави - Джойс Кері

Це сталося так нагло, так несподівано, що я навіть розгубилася. Найбільше мене вразило те, як він це зробив. Я хотіла була сказати, що він повівся зі мною як з дружиною, але це було не те; він повівся так (і саме це мене злякало й приголомшило), як ніколи досі.

Я вже казала, що Честер як чоловік часто був нестримний у своєму жаданні, але в наших взаєминах було щось «духовне». Він ніколи не забував (навіть «караючи» мене — бо ця кара виглядала в його очах на релігійне дійство), що кохання для нього (не кажучи вже про мене) має бути чимось таємничим і священним; навіть коли ми «грішили» (я певна, він так і не позбувся думки, що в солодкому самозабутті є присмак чогось низького, негідного), ніхто з нас ніколи не забував бога.

Але тепер він напав на мене зовсім інакше, як, мабуть, кидається на бідолашну дівчину гвалтівник десь у поїзді чи на пустирі.

Страх ніби обеззброїв мене, і я нічого не могла вдіяти — адже Селлі була поруч, за кілька кроків, та й двері до холу були відчинені. Мені стало духу лише на те, щоб показати йому на двері, а на обличчі в мене було написано: «Обережніше, ради бога!» Та він не звертав уваги на мої благання й облишив мене, тільки коли Селлі скінчила телефонну розмову.

Не тямлячи себе від люті (а ще ж я вся тремтіла від страху), я відразу ж вийшла з кімнати, пробурмотівши до Селлі щось на зразок вибачення. Того ж вечора я написала Честерові, що більше не зможу його відвідувати:

«Мій любий Честере!

Ти мусиш зрозуміти, як негарно й необачно повівся ти сьогодні вранці. Я боюся, що більше не зможу в тебе бувати. Гадаю, тобі краще повернутися до Менору. Що ж до листів, то нам неважко буде домовитися про все поштою чи по телефону. Мій любий Честере, я не хочу здіймати галасу через дрібниці, але повір мені, що цього разу я дбаю про тебе й Селлі не менше, ніж про себе.

Щиро віддана тобі

Ніна»

Я послала записку через Еммі, але ніякої відповіді не одержала. Можливо, він її і не прочитав. Не читав же він записок, якими бомбардувала його тітонька (доклавши стількох зусиль, щоб залишити його у нас, потім вона, на нашу полегкість, знову залягла в ліжко). Можна сказати, що тепер Честер, повністю ізольований від зовнішнього світу, зосередився на самому собі.

Звісно, шкода людини, яка опинилась у такій жахливій самотині (мені й раніше було його шкода). Але ж не слід забувати, що ця самотність була наслідком його фанатичної віри у власне вище призначення й особливу силу (Честер і досі вважав себе за народного проводиря). Хоча я не певна, щоб він тоді бодай на мить подумав про себе з жалістю або взагалі захопився «особистими» переживаннями.

Коли наступного ранку я не прийшла до нього на призначену годину, він так розлютився на цю затримку в роботі, що Селлі, яку він послав по мене, навіть не захотіла слухати моїх пояснень (а я посилалася на домашній клопіт і на Роберта) — для неї, так само як і для Честера, його книжка була над усе. Їй і на думку не спадало, що я можу мати вагомі причини триматися якнайдалі від Честера,— вона знала, що ми з ним не лишалися жодного разу наодинці довше, ніж на лічені хвилини.

Тож я таки мусила піти до нього. Щоправда, я домовилася з Селлі, що наприкінці тижня вона відвезе Честера, і про всяк випадок зробила так, щоб на певний час виїхати з дому самій. Я умовила Джіма (і він охоче це мені пообіцяв) поїхати зі мною, Робертом і нянею на тиждень у Лондон закупити дещо.

Честер, звичайно, повернув мене за допомогою Селлі, а після того став ще заповзятливіший. Не минуло й доби, як він усе повторив, але цього разу вже не соромлячись Бутема, який друкував тут же, в одній з нами кімнаті. Щоправда, Бутем сидів на деякій відстані від нас, за колоною, що ділила вітальню навпіл,—але досить було йому лише відсунути стільця вбік, і він неодмінно побачив би нас.

Тепер у Честера був цілком конкретний план. Він продиктував риторичне речення (де були всілякі високі сентименти), і доки Бутем друкував його на машинці, раптом круком упав на мене й так притис до стільця, що я не змогла звільнитися від його рук та вуст. І весь цей час він дивився на мене з тим особливим виразом, хижим і похітливим,— інших слів не підберу,— який з'являється в очах у чоловіка в хвилину найвищого збудження.

Ви скажете, що я могла випровадити його з дому. Та я смертельно боялася ускладнень, які могли б зашкодити Джімові; ну і Селлі ж заприсяглася, що не мине й тижня, як усе це дике жахіття скінчиться.

Я спробувала чинити опір Честерові (ризикуючи привернути Бутемову увагу), але цим тільки ще дужче розпалила його. Вигукнувши: «Ми тепер не маємо часу на всілякі дурниці!», Честер, перш ніж Бутем встиг обернутися, аби з'ясувати, що шеф мав на увазі,— був уже за п'ять кроків від мене і диктував уголос тепер уже про «істинні духовні засади традицій англійського лібералізму, що увібрав у себе протестантське вчення про свободу душі». І хоча на мене напав сміх (я була надто обурена його лицемірством, щоб сердитися всерйоз), я відчувала, що він щиро роздратований моєю «дурістю»,— як це я сміла протестувати, коли думками він день і ніч сягає величезних задумів і тривог про майбутнє цілого світу, а ця гра зі мною просто дає йому необхідну розрядку.

Я почала згадувати все, що чула про інших великих людей (а всі, хто знав Честера, не будуть заперечувати, що в ньому було щось величне), які на схилку життя забували про елементарну пристойність (закохувалися в молоденьких