Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Ціле щастя, що панна Попович ще не так далеко відбігла від своїх п'ятнадцяти років і що ще може через їх призму дивитися на світ і бачити, як він, наче на Страшнім Суді, виразно, без проміжних Груп поділений на два табори: по правій стороні — „ті, що з нами", по лівій — „ті, що проти нас". Панна Попович має перед собою тільки дві можливості: або стати праворуч або ліворуч. Будь ласка: вибір по вподобі!

Дарка нахиляється до Ельвіри так, що їх носи майже торкнулись. Ельвіро, ви знаєте, що я з вами. Ви знаєте, що завсіди можете на мене числити, правда? Але ви мусите знати і те, що я маю більше досвіду від вас і в дечому ви повинні послухати мене, як старшої сестри, як приятельки.

Розуміється, це страшенно глупо (а від того, що Дарка здає собі справу, стає ще глупіше!), але нічого не вдієш: Дарка буквально має трему, коли так переконує Ельвіру. Серце її міняє свій ритм на саму думку, що ця дівчина може самочинно приділити її до „тих, що по лівій стороні". Дарка вичуває, що заява вийшла в досить матовім кольорі. Але тон, тон її такий, що в Ельвіриних зухвалих очах відразу засвічуються два вогники.

Сором признатись, скільки пінистої радости можуть людині дати такі два вогники!

Зранку — Ельвіра, вполудне — вістка від Наталки, а тепер, о третій сполудня, — Муха й Аскольд. Чи не виглядає, якби сьогоднішній день завзявся, щоб улаштовувати театральну виставу?

Ліда малює собі на зелено (останній крик моди з Бухаресту!) нігті.

— Де Муха?

Дарка з великого подиву для Лідиної інтуїції замінюється в околіт соломи.

За час, який вона признала відповідно довгим для того, щоб підкреслити свою незалежність, з'являється Муха.

— Ти чого сьогодні так спізнилась на обід? — голос Ліди підступно байдужий.

— „Чого"? Цілуваламся з хлопцем в брамі і тому спізниламся. Знаєш „чого"?

— Можеш мені чемніше відповідати.

І Ліда ображено, з подвійною запопадливістю хухає на свої пальці. Ліда Дутко все любить, крім одного: коли хтось хоче з неї дурня робити.

Муха починає так реготатись, що аж зупа в тарілці хвилюється.

— Мухо, перестань!

Оля ніколи не має доброго настрою, коли доводиться їй витрачати цінний час на вивчення „векселевого права" чи йому подібних „ідіотизмів".

— Тихо, діти, не сваріться, я скажу вам щось цікаве!

Дарка робить риторичну перерву і цим приневолює звернути на себе навіть Олин поважний погляд.

— Ну?

Олин носик, як мініятюрна гарматка, небезпечно наставляється дулами на Дарку.

— Доктор Оріховський у Чернівцях!

— Аа… а… а!

Перша перестає дивуватись Ліда. Справжня дама нічому не дивується занадто.

— Я собі щось трохи пригадую його. Має такі, як Наталка, на пів метра розстріляні від себе очі і задертий ніс.

Досить. Чи у доктора Оріховського справді задертий, чи тільки гострий ніс — про це можна б іще посперечатись. Але що ніщо так не осмішує людину, як задертий ніс, — це факт.

Оля у відповідь на спробу такої характеристики доктора Оріховського посилає Ліді насмішкуватий погляд місяця на землю.

— Знаєш, Лідзуню, тобі найкраще до лиця, як ти мовчиш.

Потім звертається виключно до Дарки, якби нікого, крім неї, не було в хаті:

— Нарешті будемо мати одного європейця в себе. У нас ще страшенна провінція! Ніхто нічого поважнішого не прочитає тобі! Попробуй тільки з кимсь подискутувати на теми міжнародної політики… соціології… філософії… „табуля раса"[119]!

— Іди, Ольго, не вдавай, бо слухати не можу… Я вже раз чула, як ти з таким дурнем, як тетин Ґиньо, „дискутувала".

„І чого та Ліда мусить бути завсіди така комічно-ординарна"? — міркує собі Дарка, і в тій хвилині жаль їй навіть такого Івонка Рахміструка.

Увечір, коли вони удвох, питається Муха Дарки:

— Добре я взяла ту гниду „на шпіц" при обіді… як гадаєш?

Дарка, зайнята сортуванням карток до французько-румунського словника (дипломатична поміч професорові Анджилеску), по добрій хвилині:

— Ти його любиш?

— Кого?

— Ти знаєш, кого я маю на думці…

— Видиш, — наче б завагалась Муха, чи бути їй зовсім щирою супроти Дарки, а зараз потім рішилась, наче на холодну купіль: одним махом і з зажмуреними очима, — видиш… він на три роки молодший від мене, і це головна причина, чому я не можу його… поважати. А в мене вже так, щоб я любила когось, то мушу трохи його і боятися. Не уявляю собі, як я могла б Аскольда боятися. Чекай… не перебивай мені… я знаю, що ти хочеш сказати… Але видиш… я не обманюю ні себе, ні його в тім, що я… страшно люблю… просто хочу цілуватись з ним. Кажу тобі, Дарко, той циганчук має в собі щось, що „бере" чоловіка, як повінь… Не знаю, що зі мною і що це на мене найшло… Видиш, як на спокійну голову роздумую над тим, то, як би це тобі сказати? теоретично признаю, що цілуватися для самої фізичної насолоди поцілунку… то, як би сказала Оля, „свинство". Хоч з другої сторони… це в мене засильне, загарне, защире, щоб я могла його „свинством" назвати. Скажи, чи не маю я рації, коли кажу, що світ холерно смішний? Ти тільки „вистав" собі: любов пари голубів — то поезія. Любов пари людей — то свинство.