Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Але, що далі, Зоє! — трохи не скрикує Дарка.

— Моя хороша, як хочете знати все, то дозвольте мені розказати вам справу по черзі.

Зоя уриває і робить демонстративну мовчанку. Дарка дивиться на неї покірними, благальними очима. Зоя продовжує ласкаво:

— …І тоді, власне, скаржився Богдан Сергієві, що секретар у префектурі (сестрінок самого префекта!), який „виробляв" йому пашпорт, в останній хвилині зажадав від нього додаткового бакшишу (мовляв він мусить в іншім місці „помастити"), отих дві тисячі леїв. Богдан дав йому ті гроші, що їх мав на дорогу до Відня. Останні. — Зоя від себе додає, що на той пашпорт пішли Богданові ощадності за останні два роки. — Тільки уявити собі, тільки подумати: заробіток двох літ!! Ой, леле, нічна праця, ще і в каварняній атмосфері — це самовбивство! Секретар узяв гроші, але пашпорту не дав Богданові. Казав йому зайти по пашпорт коло сьомої години до свого приватного мешкання. Не забувайте, що сьогодні державне свято й усі уряди були зачинені. Не належала до приємности ця чергова проволока, але що було робити? Зрештою в „нашій" Румунії бувають такі прерізні містифікації з заграничними пашпортами, що якби навіть сказали прийти по нього в дванадцятій годині вночі на цвинтар, то навряд, чи хто здивувався б занадто. Хіба, може, ні? Але дурниця! Досить того, що пополудні, десь коло шостої, прибіг знову Богдан: він зробив умовну продаж з одним ювеліром з вулиці Ратушевої. Продав ювелірові брансолєту за дві тисячі леїв з тим, що до десять днів має хтось прийти з посвідкою, яку Богдан дістав від нього і „відкупити" ту річ за дві тисячі триста леїв. Умову зроблено при свідках, так що Богдан з усіх сторін був забезпечений. Хіба ні?

— Я нічого не розумію, — зважується замітити Дарка, — що то за брансолєта? Чия вона фактично була?

Зоя нерухоміє від здивування чи недовір'я. Як то? Дарка вважає себе за таку добру знайому родини Данилюків і нічого не знає про ту історичну брансолєту? Ах (треба дозволити Зої захоплюватись, коли це таке конечне для неї), Зоя мала її раз у своїх руках. Це цяцька з золота і рубінів. Чи Дарка дійсно не знає історії тої брансолєти?

Дарка дійсно не знає тої історії, але чи це тепер найважніше? Розуміється, Дарка не висловлює своєї думки вголос. Огірчена, вона готова вислухати ще й цю історію. Коко Мірош дістає свій чай. Аромат чаю успокоює навіть тих, що не п'ють його. Зоя завивається в хустку й оповідає (Дарка дивиться на її очі й думає: „Як та жінка все переживає!").

Прабабка Богдана Данилюка була танечницею. Ох, напевне, не була вона тої міри танечниця, що безсмертна Павлова, але все ж мусіла бути високої міри артистка, коли її ім'я ввійшло до історії німецької богеми в сімдесятих роках минулого віку. Називали її „Der fliegende Star"[118]. В цю „летючу зірку" закохався був якийсь пруський князик, батько п'ятьох дітей. Любов його мусіла справді бути глибока і поважна, коли на його дворику почали навіть про розвід перешіптувати. І от одного дня, не знати вже, як і куди, але факт, що „летюча зірка" опинилась у приватному заведенні для божевільних у Відні, поза границею німецької держави. Тоді справа оперлася об найвищий цісарський трибунал. Танечницю звільнили з дому для божевільних, але вільного вступу до Німеччини вона не мала вже ніколи. Ще раз вона зустрілась із своїм коханим в однім гірськім сільці під Грацом. Була це остання зустріч залюбленої пари, і тоді саме подарував князь своїй коханій оту брансолєту.

— Чого ви, колеґо Мірош, підсміхаєтесь так іронічно?

— Люблю такі романтичні історії, пані Зоє.

— На жаль, сьогодні… щире кохання… це вже тільки сміху гідна романтика. — Зоя посмутніла раптово. Дарка, перечекавши добру хвилину, спитала несміливо.

— Але я таки не розумію, що Богдан на поліції має робити? Дарка ще не розуміє? Це таке просте: ювелірові видалась підозріла і ця умовна продаж, і те, що Богдан зажадав за брансолєту тільки дві тисячі, тоді, коли вона найменше варта двадцять. Жид скалькулював собі, що навіть якщо ця брансолєта крадена, то він своїх десять відсотків знахідного і так дістане.

Хіба зле на „чистий інтерес" заробити дві тисячі леїв? Жид про цілу цю трансакцію дав знати поліції. Що поліція робить? Передовсім слідить. Від старих Данилюків (можна уявити собі очі мами Данилюкової, як поліція почала питати за її синцьом!) довідується поліція, що Богдан, як вийшов зранку здому, то ще не вернувся. Справа набирає сенсаційного посмаку. Хіба ні? Поліція починає шукати за Богданом по каварнях і приватних мешканнях його знайомих. Прийшли й до Тимішевих. Як мав Сергій повестись? Мовчати? Сказати всю правду? Видумати що-небудь таке, що могло б Богдана вирятувати? Це дуже трудне питання. Сергій (подумати тільки: Сергій!) вибрав найменше рисковану річ — правду. Показав навіть ту писану умову з ювеліром, що йому передав Богдан. Вона, Зоя, теж зізнала у Богданову користь, що вже давніше ту брансолєту мала у своїх руках. Хіба не було вже ніякого сумніву щодо того, що брансолєта — власність Данилюків.

— А ви знаєте, що ті з поліції сказали? Один з них сказав нахабно: „Не можемо так узагальнювати справи, як панство це робите. Це дуже важне питання, чия та брансолєта: чи пані Данилюк, чи її сина? Поліція не дивиться на цю справу такими фамілійними очима, як панство".

— Але ж, Зоє, — сварко перебиває Дарка, — ви це могли відразу сказати, а не… Я певна, що стара Данилюкова, навіть якби не знала про те, що Богдан заставив ту брансолєту, то, напевно, скаже, що їй відомо про все… Напевно!!

— Ви, Даренько, даремно кричите на мене. Чому ви не дасьте мені докінчити моє оповідання? Я зовсім погоджуюсь з вами, що Богданова мама схоче його рятувати… і я певна, що завтра вранці