Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Побік лежав перекинутий стілець. Алісія поставила його й сіла, мовчки дивлячись на Варґаса. У стегні займалося полум’я, пропікаючи до кісток. Дівчина щосили вдарила кулаком по давній рані. На якусь мить біль осліпив її, і вона ледь не впала зі стільця. Алісія молотила по нозі, доки Фернандіто, який спостерігав за всім із порога, не стримав її, схопивши за руки. Хлопець обійняв її так, що вона не могла рухатися й лише завивала від болю, доки їй не забракло повітря.
– Це не ваша провина, – раз по раз повторював він їй.
Коли Алісія перестала тремтіти, Фернандіто накрив тіло ковдрою, що лежала на фотелі.
– Обшукай його кишені, – наказала Алісія.
Хлопець оглянув пальто й піджак поліціянта і знайшов там гаманець, кілька монет, клаптик паперу зі списком чисел і візитну карточку, на якій було написано:
МАРІЯ ЛУЇСА АЛЬКАЙНЕ
Управління архівів і документації
Цивільного реєстру Барселони
Фернандіто простягнув усе це Алісії, і вона оглянула його знахідки. Залишивши в себе список і візитівку, решту вона віддала назад хлопцеві, знаком показавши, щоб він повернув усе туди, де знайшов. Алісія сиділа, прикипівши очима до обрисів Варґасового тіла під ковдрою. Фернандіто перечекав кілька хвилин, а потім знову підійшов до неї.
– Ми не можемо його так лишити, – зрештою промовив він.
Алісія поглянула на хлопця, мовби не розуміючи його чи не чуючи.
– Дайте мені руку.
Вона відмовилася від допомоги і спробувала встати сама. Фернандіто побачив, як гримаса болю перекривила її обличчя. Хлопець обхопив Алісію руками й допоміг їй підвестися. Ставши знову на ноги, Алісія ступила кілька кроків, намагаючись не кульгати.
– Я можу сама, – промовила вона.
Голос її набрав крижаного тону. Погляд став непроникним, а обличчя не виказувало жодних емоцій, навіть коли вона обернулася, щоб поглянути на Варґаса востаннє. «Вона замкнула всі двері й викинула всі ключі», – подумав Фернандіто.
– Ходімо, – пробурмотіла Алісія, шкутильгаючи до виходу.
Фернандіто підтримав її попід руку й довів до сходів.
Вони влаштувалися за столиком у дальньому кутку «Ґран Кафе». Фернандіто замовив дві кави з молоком і порцію коньяку. Коньяк він улив до однієї з філіжанок, яку відтак простягнув Алісії.
– Випийте. Ви зігрієтеся.
Алісія взяла філіжанку і стала помалу сьорбати. Дощ дряпався у вікна, струмені води сірим запиналом спадали на місто. Коли обличчя Алісії порожевіло, Фернандіто розповів їй усе, що сталося.
– Тобі не треба було йти за ним до того місця, – сказала вона.
– Я не міг дати йому просто щезнути, – відповів хлопець.
– Ти впевнений, що він мертвий?
– Не знаю. Я вистрілив два чи три рази з револьвера капітана Варґаса. Той чоловік був за два метри від мене, не далі. Але все відбувалося в темряві…
Алісія поклала долоню на руку Фернандіто й кволо йому всміхнулася.
– Зі мною все гаразд, – збрехав він.
– Револьвер ще досі в тебе?
Фернандіто похитав головою.
– Я загубив його, коли втікав. Що ми робитимемо тепер?
Алісія мовчала якусь хвилю, утупившись відсутнім поглядом у вікно. Вона відчувала, як у стегні в ритмі її серцебиття пульсує біль.
– Хіба вам не треба вжити тих ваших пігулок? – запитав Фернандіто.
– Згодом.
– Згодом після чого?
Алісія подивилася йому просто в очі.
– Мені треба, щоб ти зробив дещо для мене.
Фернандіто кивнув.
– Що завгодно.
Дівчина понишпорила в своїх кишенях і простягнула йому ключ.
– Це ключ від моєї квартири. Тримай його.
– Я не розумію.
– Я хочу, щоб ти піднявся до мене. Перш ніж заходити, переконайся, що нікого немає всередині. Якщо двері відчинені або якщо тобі здасться, що замок зламано, біжи звідти мерщій і не зупиняйся, доки не будеш у себе вдома.
– А ви не підете зі мною?
– Коли зайдеш до вітальні, зазирни під канапу. Там знайдеш коробку з документами та іншими паперами. У цій коробці лежить конверт із зошитом усередині. На конверті написано «Ізабелла». Тобі зрозуміло?
Фернандіто кивнув.
– Ізабелла.
– Я хочу, щоб ти забрав цю коробку з собою і сховав. Сховав там, де ніхто її не знайде. Ти зробиш це для для мене?
– Так. Не турбуйтеся. Але…
– Жодних але. Якщо зі мною щось станеться…
– Не кажіть так.
– Якщо зі мною щось станеться, – наполягла Алісія, – у жодному разі не йди з нею до поліції. Якщо я не прийду забрати ці документи, перечекай кілька днів, а потім занеси їх до книгарні «Семпере й сини», що на вулиці Святої Анни. Знаєш, де це?
– Так, я знаю…
– Перш ніж зайти до книгарні, переконайся, що ніхто за нею не стежить. Якщо в тебе виникне бодай найменша підозра, проходь далі й чекай на наступну нагоду. Коли будеш там, запитай Ферміна Ромеро де Торреса. Повтори ім’я.
– Фермін Ромеро де Торрес.
– Довіряти можна тільки йому одному, більше нікому.
– Ви мене лякаєте, сеньйорито Алісіє.
– Якщо зі мною щось станеться, передай документи йому. Скажеш, що прийшов від мене. Розповіси, що трапилося. Поясниш, що серед цих документів є записник Ізабелли Жисперт, матері Даніеля.
– Хто такий Даніель?
– Скажеш Фермінові, щоб він прочитав цей записник і вирішив, показувати його Даніелеві чи ні.
Фернандіто кивнув. Алісія сумовито всміхнулася. Вона взяла його долоню й міцно стиснула її. Хлопець підніс її руку до губ і поцілував.
– Мені дуже шкода, що я втягнула тебе в це, Фернандіто. І поклала на тебе всю цю відповідальність… Я не мала права.
– Я радий, що ви це зробили. Я вас не підведу.
– Я знаю… Ще одне, останнє. Якщо я не повернуся.
– Повернетеся.
– Якщо я не повернуся, не розпитуй про мене ні в лікарнях, ні в поліції – ніде. Забудь мене. Живи так, наче ніколи й не знав.
– Я ніколи вас не забуду, сеньйорито Алісіє. Такий уже я дурень…
Вона підвелася. Видно було, що біль не відпускає її, проте дівчина всміхнулася Фернандіто, немов ішлося про якусь дрібну незручність.
– Ви йдете по того чоловіка, адже ж так?
Алісія не відповіла.
– Хто він? – запитав Фернандіто.
Дівчина викликала в уяві образ Варґасового вбивці, такого, як його описав Фернандіто.
– Він називає себе Ровірою, – відказала вона. – Але хто він насправді, я не знаю.
– Хай ким би він не був, він дуже небезпечний, якщо досі
