Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Мануеля Арнуса, метрів за сто чи трохи більше від майданчика, далі по дорозі, що оббігала пагорб у напрямку точно на північ до Водної магістралі. Другий вхід – залізна хвіртка, за якою починалися сходи, що вели через сад, – був за кілька кроків від трамвайної зупинки. Алісія пройшла вперед повз хвіртку. Як і очікувалося, та була зачинена. Дівчина пішла далі вздовж муру до головного входу. Там стояв ще один будинок, імовірно колишнє житло сторожі маєтку, за яким, підозрювала Алісія, мали би стежити й зараз. Обійшовши пагорб, вона помітила нагорі щонайменше одну постать, яка оглядала околиці. Можливо, в Ендайї були ще люди, як у будинку, так і зовні. Алісія зупинилася посеред дороги, ставши під таким кутом, щоб її не було видно з головного входу, і взялася оглядати мур. Доволі швидко вона визначила місце, де Фернандіто вчора вночі пробрався на територію маєтку. Повторити його маневр посеред білого дня було годі. Стало зрозумілим, що їй потрібна буде допомога. Повернувшись на майданчик, де трамвай уже рушав назад, Алісія попрямувала до «Ла Венти». Зайшовши до ресторану, що о цій порі був порожній (кухня починала працювати значно пізніше), дівчина попрямувала до барної стійки й сіла на один із табуретів. Із-за заслони визирнув бармен і підійшов із ввічливою усмішкою.

– Келих білого вина, будь ласка.

– Маєте побажання до сорту?

– На ваш розсуд.

Бармен кивнув і вправно наповнив келих, не дивлячись на Алісію.

– Можна скористатися вашим телефоном?

– Звісно, сеньйорито. Он він, позаду, наприкінці барної стійки.

Алісія почекала, доки бармен знову зникне за завісою, сьорбнула вина й підійшла до телефона.

Фернандіто визирав у вікно, сподіваючись помітити Варґасову постать у натовпі перехожих, що плинув угору вулицею Авіньйон, коли телефон за його спиною задзвонив знову. Цього разу хлопець уже не вагався й відразу схопив слухавку.

– Де ви поділися? Ви ще не прийшли?

– Хто не прийшов? – запитала Алісія на другому кінці проводу.

– Пробачте, я гадав, що це капітан Варґас.

– Ти його бачив?

– Він дзвонив і сказав, що прийде сюди.

– Як давно?

– Приблизно чверть години тому. Він сказав, що був у Цивільному реєстрі.

У слухавці запала мовчанка, яку Фернандіто витлумачив як те, що Алісія збентежилася.

– Він не сказав, що там робив?

– Ні. З вами все гаразд?

– Все гаразд, Фернандіто. Коли прийде Варґас, спершу розповіси йому те, що розповів мені, а потім скажеш, що я чекаю на нього в барі біля фунікулерної станції Тібідабо.

– Це поруч із «Ель-Пінаром»…

– Скажи йому, щоб поквапився.

– Вам потрібна допомога? Може, я під’їду?

– Навіть не думай. Мені треба, що ти дочекався Варґаса і вчинив так, як я тобі наказала. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів… Сеньйорито Алісіє?

Алісія вже поклала слухавку. Фернандіто якусь хвилю далі стояв, утупившись у телефон, коли помітив щось краєм ока. У вікні Варґасового помешкання навпроти він побачив якийсь рух. Фернандіто подумав, що то, мабуть, поліціянт піднявся до себе, поки він розмовляв із Алісією. Хлопець підійшов до вікна, щоб придивитися й переконатися, чи так воно є насправді, коли помітив Варґаса, який наближався до дверей «Ґран Кафе».

– Капітане! Варґасе! – на весь голос загукав хлопець.

Поліціянт зник за дверима кафе. Фернандіто знову глянув у вікно на тому боці вулиці й устиг роздивитися постать, що запинала фіранки. Хлопець хотів набрати номер, який дала йому Алісія, але зненацька погане передчуття охопило його. Фернандіто рушив до дверей і, прискорюючись із кожним кроком, кинувся сходами вниз.

25

Варґас вставив ключ від свого помешкання в замок і відразу помітив, що щось негаразд. Ключ увійшов з труднощами, немовби наштовхнувся на якісь клинці в механізмі, а коли провернувся, то поліціянт відчув, що пружина майже не чинить опору. Замок хтось зламав. Варґас дістав зброю і м’яко прочинив двері, штовхнувши їх ногою. Усередині приміщення, яке складалося з двох невеличких кімнат, розділених бісерною завісою, панувала півтемрява. Фіранки було запнуто. Варґас пам’ятав, що лишив їх відтуленими, коли йшов. Поліціянт звів курок. Постать нерухомо завмерла в кутку. Варґас підніс зброю і націлився.

– Будь ласка, не стріляйте! Це я!

Варґас ступив кілька кроків уперед, і постать із піднятими догори руками вийшла йому назустріч.

– Ровіро? Якого біса ти тут робиш? Я ледве не розніс тобі довбешку!

Маленький шпиг, вбраний у своє благеньке пальто, дивився на нього, тремтячи від жаху.

– Опусти руки, – наказав Варґас.

Ровіра закивав головою і послухався.

– Пробачте мені, капітане. Я не знав, що робити. Я хотів зачекати вас унизу, на вулиці, але за мною стежили, я впевнений у цьому, і тоді я подумав…

– Не жени коней, Ровіро. Про що ти взагалі кажеш?

Ровіра глибоко відітхнув і став вимахувати руками, наче не знав, із чого почати. Варґас зачинив двері й показав йому на фотель.

– Сідай.

– Авжеж. Дякую, сеньйоре.

Варґас узяв стілець і всівся навпроти Ровіри.

– Давай спочатку.

Коротун натужно ковтнув слину.

– Я приніс вам повідомлення від комісара Лінареса.

– Від Лінареса?

Ровіра ствердно кивнув.

– Це він наказав мені стежити за вами й за сеньйоритою Алісією. Але запевняю вас: я робив так, як ви наказали, і тримався віддалік, щоб не заважати. І розповідав якомога менше, аби лише щось записати до справи.

– Яке повідомлення? – урвав його Варґас.

– Комісарові Лінаресу, коли він прибув до управління, зателефонували. Із Мадрида. Хтось дуже високопоставлений. Комісар попросив мене переказати, що ви в небезпеці і вам краще покинути місто. Вам і сеньйориті Алісії. Він наказав мені розшукати вас у морзі й повідомити це. У морзі мені сказали, що ви подалися до Цивільного реєстру. Ви дізналися там щось цікаве?

– Нічого, що тебе стосувалося б. Що далі?

– Отже, я попрямував до реєстру, але там мені теж сказали, що ви вже пішли звідти, і тоді я побіг сюди, щоб дочекатися вас тут. І саме цієї миті я зрозумів, що за мною стежать.

– Хіба це була не твоя робота?

– Є ще хтось, окрім мене.

– Хто?

– Я не знаю.

– А як ти зайшов сюди?

– Двері були відчинені. Мабуть, зламали замок. Я переконався, що всередині нікого нема, зачинився й запнув фіранки, щоб ніхто не бачив, що я чекаю на вас тут.

Варґас довго мовчки дивився на нього.

– Я вчинив щось погане? – боязко запитав Ровіра.

– Чому Лінарес не подзвонив мені в морг?

– Комісар сказав, що телефони в управлінні прослуховуються.

– А чому він сам не прийшов?

– У нього зустріч із тим офіцером, якого прислали з міністерства. Його звати Алая чи якось так.

– Ендайя.

Ровіра кивнув.

– Ага.

Чоловічок не