Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Хлопець ступив кілька кроків досередини, дивлячись на ліжко. Уявив Алісію, що простягнулася на ньому, й відвів погляд. «Цікаво, – подумав Фернандіто, – скільки чоловіків, причмелені, лежали тут, коло неї, пестячи її тіло руками й устами?» Хлопець підійшов до шафи й відчинив її. У півтемряві неясно виднівся гардероб Алісії. Фернандіто погладив плаття пучками пальців і зачинив дверцята. Перед ліжком стояла дерев’яна тумба. Фернандіто висунув першу шухляду й побачив цілий склад бездоганно зложених шовкових і трикотажних предметів одягу. Чорних, червоних, білих. Минуло кілька секунд, доки хлопець дотямив, що бачить перед своїми очима. Спідню білизну Алісії. Фернандіто сковтнув слину. Його пальці потяглися й зупинилися за кілька сантиметрів від тканини. Хлопець відсмикнув руку, наче обпечену, й засунув шухляду.
– Бовдур, – мовив він сам до себе.
Хай там як, бовдур чи ні, а другу шухляду він теж висунув. Там лежали шовкові панчохи і якісь пристосування з гумок, призначені, схоже, щоб їх підтримувати. Фернандіто відчув, як йому паморочиться перед очима. Він повільно похитав головою і хотів було вже засунути шухляду, коли саме в цю мить телефон задзвонив із такою люттю, що Фернандіто здалося, ніби серце його відірвалося від інших органів і ось-ось вилетить через рот, щоб розбитися об стіну. Засунувши одним махом шухляду, він кинувся чимдуж назад до вітальні. Телефон деренчав докірливо, як пожежна тривога.
Фернандіто підійшов до апарата, що аж здригався, і втупився в нього, не знаючи, що робити. Дзвінок лунав безперестанку ще протягом хвилини, якщо не довше. Коли хлопець нарешті тремтячою рукою взяв слухавку, телефон замовк. Фернандіто поклав слухавку й глибоко відітхнув. Він сів і заплющив очі. Щось стукало в грудях. Це було його серце, що калатало, як навіжене, і, здавалося, застрягло десь у горлянці. Фернандіто розсміявся сам над собою. Але ж він і безглуздо поводився! Якби тільки Алісія його бачила…
Він не придатний до цієї роботи, сказав собі Фернандіто. Що швидше він визнає очевидне, то краще. Події минулої ночі і той незначний досвід, який він дістав на службі в Алісії, показали, що його місце не у світі інтриг, а в торгівлі і сфері послуг. Щойно Алісія повернеться, він оголосить їй про свою відставку. Що ж до його порпання в інтимних предметах одягу своєї начальниці, то про це краще забути. Куди достойніших за нього чоловіків згубили набагато менші дрібниці, подумав він.
Завдяки таким повчальним роздумам самовладання помалу верталося до Фернандіто, коли раптом телефон біля нього задзеленчав знову, і цього разу хлопець рефлекторно підняв слухавку й ледь чутно сказав «ало».
– Хто це? – оглушив його голос на другому кінці провода.
Дзвонив Варґас.
– Це Фернандіто, – відповів хлопець.
– Поклич Алісію до телефона.
– Сеньйорита Алісія вийшла.
– Куди?
– Я не знаю.
Варґас вилаявся впівголоса.
– А ти що робиш у неї вдома?
– Сеньйорита Алісія наказала мені дочекатися вас і розповісти все, що сталося вночі.
– А що сталося вночі?
– Мабуть, краще про це не по телефону. Де ви зараз?
– У Цивільному реєстрі. Алісія не казала, коли повернеться?
– Вона нічого не казала. Узяла пістолет і пішла.
– Пістолет?
– Власне кажучи, револьвер, такий, що з барабаном…
– Я знаю, що таке револьвер, – урвав його Варґас.
– Ви прийдете сюди?
– Трохи пізніше. Спершу зайду до себе – прийму душ і перевдягнуся, бо від мене тхне вже нестерпно, а потім піднімуся до Алісії.
– Я чекатиму на вас.
– Сподіваюся. А, і Фернандіто…
– Що?
– Не дай Боже, я дізнаюся, що ти чіпав щось, чого не маєш чіпати.
«Блакитний трамвай» повз до нудоти повільно. Алісія прийшла на зупинку саме вчасно, щоб заскочити у вагон, коли водій вже зібрався рушати проспектом Тібідабо вгору. Трамвай був напханий по саме нікуди ватагою школярів, вочевидь із інтернату. Двоє священиків із суворими обличчями везли їх, як припустила Алісія, на екскурсію до храму на верхівці гори. Вона була єдиною жінкою серед усіх пасажирів. Щойно вона сіла на місце, яким їй за вказівкою священика поступився один зі школярів, як хлопчачий гамір ущух настільки, що стало чути бурчання в учнівських кишках. Хоча, може, це просто гормони, зірвавшись із прив’язі, наробили ґвалту в їхніх жилах. Алісія опустила очі й удала, ніби навколо нікого немає. Школярі, яким мало бути років тринадцять-чотирнадцять, скоса позирали на неї, немовби ніколи в житті не бачили подібної істоти. Один із них, рудий хлопчина із пришелепуватим виразом на обличчі, подзьобаному ластовинням, сидів наче загіпнотизований просто навпроти Алісії. Його погляд безупинно стрибав від колін дівчини до її обличчя й назад. Алісія підвела голову й на кілька секунд поглянула йому просто в очі. Бідолаха ледь не вдавився. Один зі священиків відважив йому запотиличника.
– Маноліто, не сором нас, – застеріг його панотець.
Решту дороги вони їхали серед тиші, лише подеколи хтось крадькома кидав на неї погляд і чулося притлумлене хихотіння. «Це видовище статевого дозрівання в усій своїй красі – найкраще щеплення проти ностальгії за молодістю», – подумала Алісія.
Коли трамвай прибув на кінцеву зупинку, вона вирішила зачекати, доки священики виженуть школярів, наче стадо огирів, із вагона. У вікно Алісія бачила, як вони безладною юрбою рушили до зупинки фунікулера, обмінюючись штурханами й масними смішками. Найбільш збуджені оберталися, щоб поглянути на неї і поділитися своїми думками з товаришами. Алісія зачекала, доки священики зібрали їх усіх на зупинці, наче в загін, а тоді вийшла з трамвая. Вона перетнула майданчик, не відриваючи погляду від величного фасаду «Ель-Пінару», що височів на пагорку. За кілька метрів від трамвайної зупинки, коло дверей ресторану «Ла Вента», стояли припарковані дві чорні машини. Алісія добре знала цей заклад: це був улюблений ресторан Леандро в Барселоні і він не раз приводив її сюди, щоб навчити етикету й хороших манер за столом. «Вишукана сеньйорита тримає столове приладдя так, наче пестить його». Алісія сунула руку в сумочку і, намацавши револьвер, зняла його з запобіжника.
На величезну територію маєтку «Ель-Пінар» провадили два входи. Головний, яким заїжджали машини, розміщувався на вулиці
