Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Покинувши приміщення покійницької, Варґас неначе повернувся до світу живих після тривалого перебування в чистилищі. Наливка, якою його почастував доктор Манеро, а насамперед відкриття того, що значить половина чисел зі списку, піднесли йому дух. Він майже забув про те, що не стуляв очей уже багато годин. Тіло його давало ознаки втоми, і якби Варґас замислився над цим, то усвідомив би, що йому болять геть усі кісточки, і навіть думати боляче. Однак сподівання, що ця крихта інформації, яку він щойно роздобув, допоможе прояснити справу, додавало сили й тримало його на ногах. На якусь хвилю поліціянт завагався, чи не зайти до Алісії й не поділитися новиною, але він не був певний, що цей список з номерами свідоцтв про смерть, який Вальс прихопив у свою таємничу поїздку з Мадрида, приведе до чогось конкретного, і тому вирішив спершу пересвідчитися сам. Він рушив у напрямку до площі Медінаселі, оази з пальмами й садами, оточеної ветхими палацами й укритої сповитком туману, що линув з боку пристані. Саме там скоро мав відчинити свої двері Цивільний реєстр Барселони.

По дорозі Варґас зайшов до пансіону «Амбос Мундос» на Королівській площі, де вже подавали сніданки дітям ночі, які причалювали сюди в пошуках перекусу. Поліціянт сів за барну стійку, прикликав бармена, чоловіка з розкішними бакенбардами й величезною щелепою, і замовив канапку з хамоном серрано, пиво й подвійну порцію кави з коньяком.

– Коньяк лишився тільки дорогий, – попередив його бармен.

– Тоді коньяку теж подвійну порцію, – відказав Варґас.

– Коли вже так бенкетуєте, то, можливо, вам засмакує «Ромео і Джульєта» [117] на десерт. Мені їх привозять аж із Куби. Смакота, яку вродливі смаглявочки скручують у себе на стегнах…

– Не відмовлюся.

Варґас завжди вважав, що сніданок – це найголовніша поїдка, принаймні доки не наставав час обідати. Довершити його прекрасною гаванською сигарою – це був знак, який не міг віщувати нічого іншого, окрім удачі. Лишаючи за собою хмарку карибського диму, із набитим шлунком і думками, сповненими сподівань, Варґас рушив далі. Небо набрало бурштинового відтінку, і поліціянт, спостерігаючи, як імлисте світло ковзає дахами будинків, подумав, що сьогодні буде один із тих небагатьох днів, який принесе правду або щось, достатньо на неї подібне. Як багато років по тому співатиме поет, виплеканий цими вулицями, «цей день може стати великим днем» [118].

Метрів п’ятдесят позаду, ховаючись у клаптику тіні, яку відкидали карнизи зруйнованої будівлі, за поліціянтом невідступно стежили очі його переслідувача. Із сигарою в зубах, напханим кендюхом і головою, забитою фальшивими надіями, Варґас видався йому як ніколи пропащою людиною. Та незначна повага, яку чоловік відчував до нього, випаровувалася, як паволока туману, що слався по бруківці в нього під ногами.

Чоловік казав собі, що ніколи не стане таким: ніколи не дозволить, щоб алкоголь і задоволення забили йому памороки, а тіло перетворилося на безвільний мішок із кістками. Старі люди завжди викликали в нього огиду. Якщо тому, хто зістарівся, бракує самоповаги, щоб вистрибнути з вікна або кинутися під поїзд метро, то хтось має допомогти йому й на благо громади пустити кулю в голову, як шолудивому псові. Чоловік усміхнувся, насолоджуючись гостротою свого розуму. Він завжди буде молодим, тому що він розумніший за всіх інших. Він не скоїть помилок, які призводять до того, що людина з таким потенціалом, як Варґас, обертається на жалюгідну подобу того, ким вона могла стати. Як те мурмило Ломана, що жив, як лайно, і помер на колінах, стискаючи обіруч горлянку, доки вбивця спостерігав, як капіляри лускають під рогівкою його очей, а зіниці, розширюючись, перетворюються на чорні дзеркала. Ще один потрух, який не зміг вчасно спинитися.

Він не боявся Варґаса. Він не боявся того, що Варґас міг – або думав, що може – дізнатися. Чоловік прикусив собі язика, щоб не пирснути зі сміху. Бракувало ще зовсім трохи. А коли вже не треба буде стежити за Варґасом і справу буде закрито, він зможе насолодитися своєю нагородою: Алісією. Удвох, лише він і вона, без поспіху, так, як обіцяв йому вчитель. Маючи час і можливості, він покаже цій хвойді з оксамитовою шкірою, що навчився від неї всього і більше вона нічого не може йому дати. А перед тим як відправити її в небуття, з якого вона ніколи не повернеться, він попрацює з нею як слід і вона нарешті дізнається, що таке справжній біль.

Коли Алісія розплющила очі, ранкове світло лилося крізь вікна до кімнати. Дівчина повернула голову набік і втиснулася обличчям у подушку. На ній досі був учорашній одяг, а в роті стояв отруйний присмак гіркого мигдалю, який лишався, коли вона запивала свої пігулки алкоголем. У вухах гупало. Алісія знову розліпила повіки й побачила на столі флакон із таблетками поряд із келихом, у якому ще зосталося трохи теплуватого вина. Дівчина випила його одним духом і хотіла налити ще, але виявилося, що пляшка порожня. Лише вирушивши невпевненою ходою до кухні за другою, Алісія усвідомила, що це гупання, яке віддавало їй у скронях, не було ні її пульсом, ні наслідками головного болю, який лишався після ліків. Хтось стукав у двері. Дівчина сперлася на стілець у вітальні й протерла очі. Голос за дверима наполегливо повторював її ім’я. Алісія поволоклася до дверей і відчинила їх. Фернандіто, який мав такий вигляд, наче щойно побував на краю світу й повернувся назад, дивився на неї з виразом, у якому було більше тривоги, ніж полегшення.

– Котра година? – запитала Алісія.

– Ще рано. З вами все гаразд?

Алісія кивнула з напівзаплющеними очима й попленталася назад до канапи. Фернандіто зачинив двері й, перш ніж дівчина встигла впасти, підтримав її і допоміг приземлитися на подушки цілою і неушкодженою.

– Що це за ліки? – запитав він, оглядаючи флакон із пігулками.

– Аспірин.

– Мабуть, конячий.

– Що ти тут робиш так рано?

– Я був учора вночі в «Ель-Пінарі». Маю вам дещо розказати.

Алісія лапнула по столу, шукаючи цигарки. Фернандіто непомітно прибрав їх.

– Я уважно тебе слухаю.

– Щось не дуже схоже. Чому б вам не прийняти душ, доки я приготую каву?

– Від мене тхне?

– Ні. Але, думаю, вам це піде на користь. Нумо, я вам допоможу.

Перш ніж Алісія встигла запротестувати, Фернандіто підняв її з канапи й на руках відніс до душової, де посадив на край ванної, а сам пустив воду, однією рукою