Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Судовий медик також описав колоті рани, які Ломана дістав у тулуб, коли вчепився за ноги свого вбивці, марно намагаючись завадити тому зіштовхнути його в басейн. У легенях убитого не було води, пояснив патологоанатом, тільки кров. Ломана захлинувся власною кров’ю ще до того, як занурився в застояну воду басейну. Медик був людиною тямущою і досвідченою, справжнім фахівцем свого діла, і чоловік почував до нього повагу, ба навіть захоплювався ним. Таких, як він, небагато. Лише через це, подумав чоловік, він подарує медикові життя.

Варґас, старий лис, раз по раз із неабиякою проникливістю ставив запитання. Гостроти його розуму не можна було заперечити, але очевидно, що він таки просувався навпомацки і що, окрім особливостей передсмертної агонії Ломани, візит до моргу небагато міг йому прояснити. Слухаючи їх, чоловік розмірковував, чи не піти йому перепочити якусь годинку або пошукати котрусь повію, що зігріла б йому кості до ранку. Було зрозуміло, що Варґасове розслідування ні до чого його не приведе, і втручатися необов’язково. Урешті-решт, таким був наказ. Не робити рухів, доки не лишиться вибору. У глибині душі він шкодував про це. Було б цікаво зустрітися віч-на-віч зі старим поліціянтом і подивитися, чи досить у нього снаги, щоб поборотися за своє життя. Ті, хто опирався неминучому, були його улюблениками. Що ж до прекрасної Алісії, їй він виявить честь, лишивши насамкінець. Із нею він поспішати не буде, він зможе як слід насолодитися й дістати відплату за всі свої зусилля. Він знав, що Алісія його не розчарує.

Чоловік почекав ще півгодини. Патологоанатом завершив свій огляд і запропонував Варґасові перехилити по чарчині наливки, яку тримав у шафці з інструментами. Розмова повернула на теми, що їх не могли не торкнутися давні приятелі, яких розкидало життя, й перетворилася на не надто оригінальне вихваляння давноминулих часів, жалкування за втратами, яких довелося зазнати на життєвому шляху, та інші банальності літнього віку. Знудившись, чоловік уже збирався йти, лишивши Варґаса й патологоанатома плавати безцільно у своїх спогадах, коли зауважив, що поліціянт дістає з кишені клаптик паперу й розглядає його проти світла лампи, що звисала зі стелі. Голоси стихли до шепоту, і чоловікові довелося притулити вухо до дверей, щоб розібрати слова.

Доктор Манеро зауважив, що двері до зали злегка рухнулися.

– Брауліо, це ти?

Не діставши відповіді, судовий медик зітхнув і похитав головою.

– Коли я не дозволяю йому бути присутнім, він часом прокрадається до дверей і підслуховує, – пояснив він.

– Не розумію, як ти ще його терпиш, – мовив Варґас.

– Я переконую себе, що нехай уже краще буде тут, ніж блукатиме світами. Так принаймні він у нас перед очима. Як тобі почастунок? Нічогенький, еге ж?

– Що це таке? Рідина для бальзамування?

– Ні, рідину для бальзамування я бережу на той випадок, коли доводиться щось нести на весілля чи перші причастя до родичів дружини. Розкажеш мені про справу? Що робив цей бідолаха Ломана у басейні в покинутому будинку на Вальвідрері?

Варґас знизав плечима.

– Я не знаю.

– Що ж, спробуємо тоді з живими. Що ти робиш у Барселоні? Якщо пам’ять мене не зраджує, ти обіцяв більше ніколи не повертатися сюди.

– Що ж це за обіцянка, яку не можна зламати?

– А це в тебе що таке?

Манеро вказав на аркуш паперу з числами, який Варґас тримав у руці.

– А Бог його знає. Ношу це з собою вже кілька днів, а досі не тямлю, що воно означає.

– Можна глянути?

Варґас простягнув товаришеві аркуш, і Манеро, посьорбуючи наливку, придивився до чисел.

– Я думаю, може, це банківські рахунки, – докинув поліціянт.

Медик похитав головою.

– Не скажу тобі нічого за ті числа, що в правій колонці, а ось ті, що в лівій, майже напевне, – зі свідоцтв, – сказав він.

– Яких свідоцтв?

– Про смерть.

Варґас спантеличено поглянув на нього. Манеро показав йому ліву колонку.

– Бачиш нумерацію? Це запис за старим зразком. Новий було впроваджено багато років тому. Проте в цих записах ми ще бачимо номер справи, книжки й сторінки. Ці два останні додаються вже пізніше, тут ми виписуємо такі номери щодня. Ось і твій приятель Ломана матиме такий до кінця вічності.

Варґас перехилив свою чарку одним ковтком і знову придивився до списку, наче до шаради, над якою сушив собі голову роками, аж тут раптом почав ухоплювати суть.

– А ті числа, що в правій колонці? Видається, що колонки взаємопов’язані, але нумерація різна. Вони можуть бути також зі свідоцтв?

Манеро придивився й знизав плечима.

– Схоже на те, але вони не з мого відділу.

У Варґаса вихопилося зітхання.

– Тобі це чимось допомогло? – запитав медик, заінтригований.

Поліціянт кивнув.

– А де мені знайти особові справи тих, чиїм свідоцтвам про смерть відповідають ці номери?

– Де ж іще, як не там, де починається й закінчується все в цьому житті? У Цивільному реєстрі.

21

Струминка світла, що плинула з віконця у ванній, була знаком, що вже почало розвиднятися. Фернандіто сів на ліжку й кинув погляд на Матильду, що спала біля нього. Хлопець пестив очима обриси її голого тіла, а потім усміхнувся. Жінка розплющила очі й поглянула на нього з ясним виразом.

– Як справи, артисте? Трохи заспокоївся?

– Мабуть, вони вже пішли, – сказав хлопець.

Матильда потягнулася і стала підбирати свій одяг, розкиданий довкола ліжка.

– Про всяк випадок вилазь через віконце, що виходить у завулок. Ним ти дістанешся до одного із входів на ринок.

– Дякую.

– Тобі дякую, золотце. Тобі сподобалося?

Фернандіто, одягаючись потемки, почервонів, однак кивнув головою. Матильда сягнула рукою по пачку з цигарками, яку лишила на нічному столику, і закурила. Вона спостерігала, як Фернандіто хапливо вбирається, такий самий невинний і соромливий, як і раніше, попри той пізнавальний досвід, якого нещодавно зазнав. Одягнувшись, хлопець поглянув на Матильду й показав на віконечко.

– Сюдою?

Матильда кивнула.

– Тільки обережно, не скрути собі в’язів. Я хочу, щоб ти повернувся до мене цілим. Адже ти повернешся, правда?

– Звісно, – збрехав Фернандіто. – Щойно видадуть платню.

Хлопець визирнув у вікно й оглянув внутрішній дворик, що вів до вузького провулку, про який казала Матильда.

– Драбині не довіряйся, вона погано тримається. Ліпше так зістрибнеш, ти молодий, тобі це завиграшки.

– Дякую. І до побачення.

– До побачення, серденько. Щасти тобі.

– І тобі, – відказав Фернандіто.

Він уже збирався протискатися у віконце, коли Матильда за спиною озвала його.

– Фернандо?

– Що?

– Будь