Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Фернандіто підвівся, маючи намір іти з Алісією, однак вона, похитавши головою, зупинила його.
– Якщо справді хочеш мені допомогти, йди до мене додому й зроби те, про що я тебе попросила.
– Але ж…
– Не сперечайся зі мною. Пообіцяй, що зробиш усе точнісінько так, як я тобі сказала.
Фернандіто зітхнув.
– Обіцяю.
Алісія поглянула на нього з однією із тих своїх руйнівних усмішок, які так часто затьмарювали хлопцеві ту дещицю здорового глузду, якою його наділив Господь, і рушила, кульгаючи, до виходу. Фернандіто дивився, як вона віддаляється під дощем, тендітніша і вразливіша, ніж будь-коли. Хлопець почекав, доки вона не зникла з очей, лишив на столі кілька монет, перетнув вулицю і зайшов до будинку Алісії. У під’їзді він зіштовхнувся зі своєю тіткою Хесусою, консьєржкою, яка, озброївшись шваброю з намотаною на кінець ганчіркою, намагалася стримати воду, що затікала всередину. Побачивши хлопця з ключем у руці, Хесуса несхвально насупила чоло. Фернандіто зрозумів, що охоча до пліток і пересудів тітка, яка мала око зірке, наче в яструба, до всього, що її не стосувалося, бачила всю сцену в «Ґран Кафе», зокрема й цілування руки.
– Життя тебе ніколи не навчить, еге ж, Фернандіто?
– Це не те, про що ви подумали, тітонько.
– Про що я подумала, я краще помовчу, але як твоя тітка і, либонь, єдина особа в родині, яка володіє здоровим глуздом, мушу сказати тобі те, що казала вже тисячу разів.
– Що сеньйорита Алісія не для мене, – проказав по пам’яті Фернандіто.
– І що одного дня, як то кажуть по радіо, вона розіб’є тобі серце, – довершила Хесуса.
Той день, коли це сталося, лишився вже давно позаду, але Фернандіто поклав за краще не порушувати цієї теми. Хесуса підійшла до нього й, лагідно всміхнувшись, узяла хлопця за щічки так, наче йому досі було десять років.
– Я лише хочу, щоб ти не страждав. А сеньйорита Алісія, хоч, їй-богу, я шаную її і поважаю, як члена родини, – це ходяча бомба: одного дня вона несподівано вибухне й знищить усіх, хто буде поруч, Господи прости мене за ці слова.
– Я знаю це, тітонько. Я знаю. Не турбуйтеся, я знаю, що роблю.
– Те саме казав твій дядько того дня, коли втопився.
Фернандіто, нахилившись, поцілував тітку в чоло й рушив сходами нагору. Він зайшов до помешкання Алісії і причинив двері. Дотримуючись отриманих вказівок, хлопець знайшов під канапою у вітальні коробку, яку описала йому Алісія. Розкривши її і глянувши на стос документів, він побачив серед них конверт, на якому було написано:
Ізабелла
Фернандіто не наважився зазирнути всередину. Він накрив коробку, міркуючи, ким же був цей Фермін Ромеро де Торрес, що заслужив на таку довіру від Алісії і кого вона розглядала як останній порятунок. Мабуть, припустив Фернандіто, у неспокійному житті Алісії було чимало інших персонажів, яких він не знав і які відігравали роль куди важливішу, ніж він.
«Невже ти справді думав, що ти єдиний?…»
Хлопець узяв коробку й рушив до дверей. Перш ніж вийти й замкнути їх за собою, він глянув востаннє на житло Алісії, твердо вирішивши, що більше ніколи ноги його тут не буде. Спустившись на перший поверх, Фернандіто побачив, що його тітка далі за допомогою швабри силкується перепинити шлях воді, яка просякала в під’їзд. Хлопець спинився.
– Боягуз, – пробурмотів він собі під ніс. – Не можна було її відпускати саму.
Хесуса перервала свою працю й поглянула на нього запитливо.
– Що ти кажеш, серденько?
Фернандіто зітхнув.
– Тітонько, можна вас про дещо попросити? – запитав він.
– Певно, що можна. Усе, що забажаєш.
– Мені треба, щоб ви заховали цю коробку там, де її ніхто не зможе знайти. Це дуже важливо. Нікому не кажіть, що вона у вас. Навіть поліції, якщо вона з’явиться тут і буде розпитувати. Нікому-нікому.
Обличчя Хесуси спохмурніло. Консьєржка кинула погляд на коробку й перехрестилася.
– Ой-ой-ой… у яку це халепу ви потрапили?
– Нічого такого, тітонько, чому не можна було б дати ради.
– Те саме завжди казав і твій дядько.
– Я знаю. То ви зробите мені цю послугу? Це дуже важливо.
Хесуса кивнула з поважним виглядом.
– Я скоро повернуся.
– Обіцяєш?
– Авжеж.
Він вийшов надвір, утікаючи від сповненого тривоги погляду тітки Хесуси. Він почував такий страх у всьому тілі, що, потрапивши під дощ, ледве зауважив той холод, який пронизав його аж до кісток. На шляху до цілком можливо останнього дня свого короткого існування Фернандіто подумав, що завдяки Алісії навчився щонайменше двох корисних речей, які завжди стануть у пригоді в житті, якщо воно в нього ще буде. Перша – це брехати. А друга – її він відчував зараз особливо гостро – це те, що зламані обіцянки схожі на розбиті серця: важко лише вперше, а потім простіше простого.
28
Алісія зупинилася на розі вулиці Ланкастер і протягом кількох хвилин оглядала вхід до колишньої фабрики манекенів. Дверцята, якими скористався Фернандіто, лишалися напіввідчиненими. Будинок, у якому містилася майстерня, був пошарпаною двоповерховою спорудою з темної цегли, накритою здутим дахом. Вікна горішнього поверху були забиті дошками й закладені вимащеними брудом цеглинами. На стіні виступала потріскана електромонтажна коробка, а з двох дірок, просвердлених у цеглі, висовувався покручений телефонний провід. Якщо не зважати на це, будівля мала такий самий закинутий вигляд, як і більшість старих промислових майстерень у цій частині Равалю.
Алісія підійшла, тиснучись до стіни, щоб її не можна було помітити зі входу. Злива розігнала всіх перехожих, і дівчина, не ховаючись, дістала револьвер і наставила його всередину. Відтак штовхнула двері, щоб відчинити їх повністю, і сторожко зазирнула в тунель, вихоплений світлом із темряви приміщення. Тримаючи обіруч зброю перед собою, Алісія зайшла до майстерні. Із середини війнуло ледь чутним запахом старого водопроводу й чогось, що здалося їй гасом чи якимось іншим видом пального.
Вхід провадив до приміщення, яке колись мало правити за крамничну залу майстерні. Увесь інтер’єр становили прилавок, кілька порожніх шафок-вітрин і два манекени, закутані у вицвіле напівпрозоре покривало. Алісія обігнула прилавок і підійшла до входу в підсобку, завішеного разками дерев’яного бісеру. Дівчина вже збиралася зайти за завісу, коли зачепила ногою якийсь металевий предмет. Не опускаючи зброї, вона кинула швидкий погляд на підлогу й побачила Варґасів револьвер. Алісія підібрала його й поклала до лівої кишені свого жакета. Розсунувши бісерну завісу, дівчина побачила перед собою коридор, що провадив у глиб будівлі. Запах пороху досі стояв у повітрі. Угорі ледь помітно колихалися якісь тіні. Алісія намацала на стіні поворотний
