Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

зовсім не гадала, що зустрінеться з Рудим, треба він їй, як возові п’яте колесо; просто треба було накопати картоплі; цього разу взяла не ножа, а заступа: вчора так нічого й не накопала Рудого на березі не було, отож спокійнісінько почимчикувала на города й почала копати посохлі кущі. Мала про що думати, тому й не помітила, що на річку вийшов і Рудий. Він ліг горілиць, тоді перевернувся на живота і, певне, пильно розглядав Людку, бо та аж стрепенулася, вийшовши із задуми.

- Є картопля? - спитав мирно Рудий.

- Та є трохи,’ - неохоче відказала Людка, відчуваючи, що паленіє.

- Ля оце вийшов своїх малих попасти, - буденно сказав Рудий.

Двоє мідноголових хлопчаків ганяло по прибережній ріні й метали у воду камінці. Людка мовчки копала картоплю, вибирала бульбиння з землі, при цьому пальці її чомусь тремтіли.

- Все не намилуюсь на тутешню природу. Гарно тут, - сказав так само мирно Рудько. - Є й дітям де побігати… Я в сьомому номері живу…

- І лежите на одному й тому ж місці, - не втрималася, щоб не пирхнути, Людка, на Рудька вона й не дивилась.

- Еге ж, - мовив Рудько. - Слухаю, як бджоли гудуть.

Бджоли пили мед із конюшини, якою заросла трава. Над головою розстелялося широке й мирне небо, повне сонячного трепоту, білих хмар і голубіні. Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.

- Не боїтеся, що вжалять? - спитала вона.

- Мене бджоли не жалять, - сказав він і тихо засміявся.

- А комарі?

- І комарі не жалять, я мідний!

Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?

Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.

- У мене й батько був такий - мідний, - сказав Рудько. - А от сестра в мене темна.

- Це ж котра ваша сестра, - не втрималася спитати Людка, - старша чи молодша?

- А ви їх примітили? - сказав Рудько. - Сестра - старша, худіша… Ви замужем?

Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?

- А вам до того що? - гостро спитала.

- Та нічо, - відповів Рудько. - Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.

- Чого ж вона не замужем?

- Так вийшло, - мовив Рудько. - Мені всіх, хто незамужем, жалко.

- Чи ж вам не все одно? - так само гостро спитала вона.

- Може, і все одно, - зітхнув Рудько. - Не образив я вас?

- Чим?

- Ну, що про чоловіка запитав…

- Теж мені образа, - фуркнула Людка. - Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують…

Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.

Рудько засміявся.

- Вони в мене акробати, - сказав. - Таке вичворяють…

- Голови поскручують, то не так засмієтеся, - сердито сказала Людка.

Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.

- Славні в мене хлопці, - сказав Рудько. - Акробати!

Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці «акробати»; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася «племінницею», - його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком - обпекло її, захопило, аж дихання заклало.

- Не образитеся, коли скажу славна ви! - мовив він.

- Жінка ваша славна! - спробувала вона огризнутися, але це в неї не вийшло.

- І жінка в мене славна, - згодився Рудько. - Але ви… нє, ви образитеся…

- Ясно, що ображуся, - сказала Людка, ставлячи на бік коробку з картоплею, а другою рукою беручи заступа. - Дивіться