Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

соромитись. Я вас запевняю, що мiж низовим козацтвом друга Солониця не повториться, - другого Наливайка ви таким способом у свої руки не дiстанете. Забаглось панам з Варшави дiстати в свої руки Сагайдачного. Це я сам, панове. Берiть мене. Я в сiй хвилi без брої. Берiть, коли у вас є на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати нi у Варшаву, де на мене жде розпечений мiдяний бик Наливайка, анi в Стамбул, де мене жде Чорна вежа i смерть Дмитра Байди… Я в Стамбулi колись буду, але не з залiзом на руках i ногах, лише з залiзом у руцi. Вертайте, вашмосцi, з тим, з чим приїхали i то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинностi мав свою межу там, поки гiсть поводиться чемно. Не дай Боже, щоб наше поспiльство довiдалося, по що ви сюди приїхали. Тодi i ми вас не охоронимо, хоч би i голови за вас поклали… Скажiть тим панам, що вас сюди прислали, що ви бачили i чули, та ще добавте, що ми як ходили, так i ходитимемо на поганцiв. А коли се невлад, то злучiть свої сили з бусурменськими та йдiть разом на наше Запорожжя вiйною. Та я вам заповiдаю, що не верне з вас neque nuntius cladis (анi виступ погрому). Вертайте собi здоровi додому, бийте далi чолом султанам i ханам, возiть золота на гарач, а ми собi його опiсля заберемо. Розповiдьте те, що я говорив вiд цiлого козацтва, а коли вам здається сього замало, то добрешiть ще дещо вiд себе.

Сагайдачний очевидно був схвильований.

- Прошу вашмосцi не обижати королiвських комiсарiв, - крикнув один з комiсарiв.

Сагайдачний тупнув ногою i поглянув на нього так грiзно, що його аж заморозило.

- Тихо! Тут запорозька земля, i ми тут панами. - Та зараз запанував над своїм схвилюванням i каже: - Може, вашмосцi, пам'ятаєте, що зробили вольнi греки з послами перського короля, який взивав їх зiгнути голову пiд перське ярмо? Їх закопали живих у землю. Ми не слабшi вiд жменечки сих патрiотичних грекiв, а вам далеко до того, щоб з тодiшнiм перським самодержцем рiвнятися. Се, чого ви вiд нас зажадали, може, ще є пiдлiшим, як жадання персiв. Там жадали лише вiддатися в неволю, а ви поводитеся з нами, начеб ми вже були в вашiй неволi. Я вам раджу, вашмосцi комiсари, виїздiть скорiш звiдсiля…

Вiн вклонився комiсарам i вiдвернувся вiд них, а приступаючи до Пшилуцького, каже:

- Се не дотикає вашмосцi, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго вам завгодно.

Але ляхи вийшли всi разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:

- Як можна так по-дурному поводитись i говорити. Ви такi здатнi на послiв, як я на бiскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба було говорити полiтичне, та бодай яку обiцянку додому привезти, задобрювати їх i уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма, поза тим гороїжились i облизня пiймали. Я вам кажу, що незадовго козаки такий похiд уладять, що цiлий свiт буде про них говорити…

Ляхам не було вже чого довше на Сiчi побувати. Козацтво чогось догадувалось i дивилось на них вовком. Полякiв не хотiли через сiчовi ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, i вiн там пiшов.

Попрощавсь з усiма сердечне. Анна, прощаючи його, була блiда, мов полотно, i тiльки раз поглянула йому у вiчi своїми живими очима, з яких виглядала розпука.

- Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь пiдданцiв пана батенька прохати…

- Обiцяю i додержу слова… - вiдповiла тихо.

VI

Сагайдачний поклав собi їхати у Чепелiв хутiр. Вважаючи це за довг своєї душi - вiдвiдати ще раз тi мiсця i поклонитись мощам своєї єдиної дiвчини.

Старий Чепiль зразу не похочував, вiдкладав з дня на день. Навiщо роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так настоював, так просив, що нарештi старий згодився. Взяли з собою кiлькох козакiв для безпеки i вибрались одного лiтнього дня в дорогу.

По дорозi розказували собi те, що за той довгий час переживали. Сагайдачний мав старому оповiдати, а той слухав з великою увагою. Особливо цiкавився походом на Варну i жалував, що його там не було.

- Знаєш, Петре, якщо ти задумаєш який похiд, то пiду i я. Може, легко забудеться моє горе.

- А який я буду з того радий, коли матиму при собi такого досвiдного чоловiка, як ти, батьку. Не раз прийде скрутна година, а кого-будь радитись менi не ялось, i сам собi радити мушу, хоч дрижу на саму думку, що може з того вийти лихо, а тодi козацтво пропаде, а з ним i моя добра слава… Та ось батьку, що я тобi скажу: я задумую з весною великий похiд на Кафу… Поки що не треба про це говорити, аби татари не довiдались…

- Аж так далеко?

- Авжеж. Моя душа чим-будь заспокоїтись не дасться. Ганятись за малими татарськими чамбулами або татарськими конокрадами - се не для мене робота. Менi припали на долю великi, широко закроєнi завдання, про якi свiт мусить заговорити. Таких думок у мене кiлька. Коли поживу, то, може, їх i виконаю. Тiльки я се тобi одному говорю, як рiдному батьковi, бо се менi душу розпирає. Другi з мене, може б, за се посмiялись, на глум взяли мою зарозумiлiсть, а менi не раз конче треба перед кимсь щирим виговоритися. Через такi бiльшi походи козацтво набере сили i самопевностi себе, i тодi можна буде справдi щось великого, хосенного зробити для церкви i народу. Тодi всi, а особливо Польща, мусять нас боятися, ще заки ми з ляхами вiзьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до тiєї боротьби треба нам добре пiдготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з унiятами по Українi, се пiдбурить народ до краю, ненависть до панiв поглибиться. Ми не можемо зачинати сiєї боротьби з тим, що Косинський або Наливайко. За козацтвом мусить стати увесь народ, вiд великого до малого, а тодi певно побiда буде за нами, i ми запануємо на своїй землi.

Поки що я бажаю собi спричинити вiйну мiж Польщею i Турцiєю. Тодi прийдуть до нас ляхи з поклоном, тодi буде нам право збирати по Українi вiйсько. Та ми, зiбравши його раз, не розпустимо i не дамось розiгнати, а скажемо ляхам: "Давай, ляше, що наше, а то собi самi вiзьмемо". Хоч ми не зараз з