Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- А старий дiд-пасiчник, що мене лiчив, живий ще?
- Помер, якось незадовго по смертi Марусi. Дуже глибоко узяв собi її смерть. Вiн її виняньчив, пiд його оком вона, небога, виросла… Страх, як старий тужив. Навiть його внука бiльше його не займала. Нидiв так, та й минувся. Так воно усiм нам вiд смертi Марусi пiшло з Петрового дня.
- Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутiр. Я мушу ще раз поглянути на цi всi мiсця мого коротенького щастя, мушу поклонитися могилцi моєї єдиної Марусi, мушу взяти з її могили грудку землi. Буде менi здаватися, що ми ближче себе, а коли i я минуся, а мене з цiєю грудкою поховають, то так начеб я бiля неї спочив…
- Коли ж ми поїдемо?
- Пiслязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне дiло, i я там мушу бути…
- Чував я про тебе, мiй сину, дуже багато, i самого доброго. Тiльки для мене i радостi, що ти так високо виплив мiж козацтвом. Чував за Варну… Ех, сину мiй, сину, чому-то Бог не дозволив… Та що й казать!.. - Чепiль махнув рукою.
- Така воля Божа, а проти неї нiчого не вдiємо. Коли я довiдався про таку страшну смерть моєї дiвчини, трохи з розуму не зiйшов та рук на себе не наложив…
- За те розказував менi твiй побратим…
У куренi розповiв Марко Сагайдачному про свiй вдалий похiд на Очакiв. Турки i не сподiвались того, i були заслабi, щоб давати опiр. Привезли добичу…
- А що паша очакiвський?
- Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так, як Iскра йому виворожив…
Другого дня зiбралась сiчова старшина до кошового на раду. Запросили сюди i старого Чепеля. Хоч вiн поки що на Сiчi старшиною не був, та помiж сiчовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, вiку i досвiду…
- Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однiм важнiм дiлi. Знаєте, що приїхали з Польщi комiсари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут мiж чотирма стiнами, а пiсля обмiркуємо, чи самi дамо вiдповiдь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми вiдмовилися зробити те, чого Польща вiд нас хоче, тодi i ради не потреба, i козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говорiть цього нiкому, що тут почуєте… Вам тiльки скажу, що комiсари скакали менi вже до очей, мов оси, чого я так проволiкаю. Я одмовлявся як мiг, лише щоби дiло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволiкати не можна, i треба сьогоднi вирiшити, та цих диявольських комiсарiв вiдправити, звiдкiля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.
Генеральний писар розвернув письмо, вiдкашельнув i став читати поволi, слово за словом:
"До козакiв тих, котрi на Запорожжi перебувають, а зчегульно, до сiчових, наш королiвський приказ.
Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнiвом переймаєть, што некотории козаки подщуванiям вихрителей своє ухо давши, забивши на Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви i панови, заприсягли урочисто…"
- Хiба йому дiдько на кочергу присягав, а не ми, - зауважив старшина.
"…урочисто заприсягали, - читав далi писар, - собравши гультяєв вкупу лотровским способом спокайниє земли його величностi султана турецького, нашого приятеля…"
- Знайшов свiй свого…
"…приятеля, бовем ми з ним вiчний мир заварли - здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали козакам, жеби спокойно на своїх землях i местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей королевской ласки…"
- Сховайсь з твоєю ласкою.
"…Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милостi Варну напали, кораблi i судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милостi султана насмерть забили. А потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман й здесь на очах турецького бiм-башi спалили. Чрез тиї свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за то постановили ми вас сурово укарати.
Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комiсаров превудцов й вихрителей той виправи. Приказуємо вас всi судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комiсарiв спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всi указивають на него, яко на головного ватажка…"
Не дали далi читати королiвського письма. Один старшина скочив i видер письмо писаревi з рук, та хотiв його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку i письмо вiдiбрав.
- То вершок безличностi так до нас писати, - кричали зi всiх бокiв…
- Стiйте, панове, вгамуйтеся, - говорив Сагайдачний. - Коли вас, старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великiй радi перед всiм козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо менi не страшне, хоч воно мене найбiльше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година i знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тодi ми те саме письмо добудемо i народовi прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провiдало, могла би вийти яка халепа…
- Їх би, цих комiсарiв, зараз у Днiпрi потопити, мов цуценят.
- Нi, ми сього не зробимо, бо цiлий свiт назвав би нас дикарями. То було б справдi не лицарське дiло, за яке не минула би нас кара Божа.
- Хай же буде i по-твоєму, але ми зараз вiдпишемо королевi так, що йому аж у п'ятах похолоне.
- Нi, я гадаю, що ми тим разом нiчого писати не будемо, лиш скажемо панам комiсарам твердо слово, що цього не зробимо.
Тодi зажартував собi генеральний суддя:
- Ов! Товаришу Петре, то ти
