Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Розділ ХХІІ
САМОГУБСТВО
Життя, що висить на такій тонкій волосинці, що в ньому надії на щастя такі хисткі, цінується неминуче дешево, і тому самогубство — звичайне явище. Настільки звичайне, що в будь-якій газеті ви натрапляєте на повідомлення про спробу накласти на себе руки, а що замах на самогубство в поліційному суді викликає не більшу сенсацію, ніж буденна «справа про п'яний бешкет», то й упорують його так само швидко й байдужно.
Пригадую один випадок у Темзинському поліційному суді. Гадаю, що я таки маю гострий зір і слух та й незле розбираюся в людях і взагалі в різних речах; але в тому суді, правду кажучи, я стояв і тільки лупав ошелешено очима на те, з яким дивовижним поспіхом машина правосуддя перемелювала п'яниць, галабурдників, волоцюг, скандалістів, жінкобійників, злодіїв, переховувачів краденого, шахраїв та вуличних повій. Загорожа для підсудних стояла посеред зали (де було найсвітліше), і туди безперервним потоком входили й виходили чоловіки, жінки та діти, і таким же безперервним потоком плинули вироки з уст судді.
Я ще роздумував про долю сухотного переховувача краденого, що посилався на непрацездатність і потребу утримувати жінку й дітей, та все ж дістав рік важких робіт, а в загорожі вже з'явився парубійко років так на двадцять. «Альфред Фрімен» — розчув я його ім'я, та не вловив обвинувачення. На місці для свідків виринула огрядна матрона. Я довідався, що вона жінка сторожа на шлюзі «Британія». Діялося це вночі; чує вона — щось плюснуло; підбігла до шлюзу і бачить — у воді цей-о підсудний.
Я майнув поглядом на парубійка. Так ось яке обвинувачення — самогубство! Він стояв приголомшений і байдужий до всього, гарне каштанове волосся спадало на чоло, а ще зовсім хлоп'яче обличчя було виснажене й змучене.
— Так, сер, — казала сторожиха. — Я вхопила його і тягну з води, а він пручається і рветься назад. Тоді я гукнула на підмогу. Тут нагодились якісь робітники, ми його витягли і здали полісменові.
Суддя схвально оцінив силу м'язів цієї жінки, і в залі реготнули. Але я бачив тільки хлопця, що на порозі життя загарливо поривається назустріч багнистій смерті, і мені не було смішно.
Потім свідчив якийсь чоловік: він дав хлопцеві добру характеристику і вказав на виправдні обставини. Сам він за десятника там, де працює, вірніш, працював цей хлопець. Альфред добрий хлопчина, але в нього неприємності вдома, через гроші. І крім того — слаба мати. Його гризла журба, і він журився, аж доки так розклеївся, що вже не годен працювати. А що хлопець зле справувався, він (десятник), побоюючись за себе, змушений був його звільнити.
— Маєте що сказати? — гостро кинув суддя.
Парубок у загорожі щось невиразно промимрив собі під ніс. Він ще не прийшов до тями.
— Констеблю, що він там каже? — нетерпляче спитав суддя.
Високий кремезний чолов'яга у синій уніформі прихилився вухом до підсудного, а тоді голосно відповів:
— Він, ваша честь, дуже жалкує.
— На дослідство! — вирік його честь і перейшов до нової оправи, по якій свідок уже присягав. А того хлопця, приголомшеного і байдужого, повів тюремник. Ото й тільки. П'ять хвилин від початку до кінця, і вже в загорожі інші — двоє морданів, що силкувалися звалити один на одного вину за крадіжку вудки, вартої, може, центів десять.
Головне лихо цих бідаків, що вони не вміють як слід накладати на себе рукиг і звичайно їм доводиться вчиняти дві-три спроби, аж поки вдасться. Це завдає чимало клопоту полісменам і суддям, і, звісна річ, дуже їх дратує. І судді, бува, не криють того, що думають, і ганять оскаржених, що ті не зуміли довести до кінця свого заміру. Ось, наприклад, містер Р. С., голова суду в С. Б., розглядаючи справу Ен Вуд, що намагалась утопитися в каналі, спитав її обурено:
— Коли ви хотіли заподіяти собі смерть, то чому ж не заподіяли? Чого ви не пішли на дно, та й квит, і не морочили б нам зараз голови?
Злидні, відчай і страх перед робітним домом — головні причини самогубства серед робітництва. «Краще втоплюся, ніж маю йти до робітного дому», — казала п’ятдесятидвохрічна Елен Г'юз Гант. А минулої середи в Шордічі знайдено її труп, і велося розслідування. Її чоловік прибув з Айлінгтонського робітного дому як свідок. Колись він торгував рибою, та збанкрутував, і вбожество загнало його до робітного дому. Дружина відмовилася піти туди з ним.
Востаннє Елен бачили о першій ночі. Через три години її брилика й жакета знайшли на причалі понад Ріджент-каналом, а згодом з води витягли її тіло. Висновок присяжних: самогубство в стані тимчасового божевілля.
Такий висновок — злочин проти істини! Закони брехливі, і через ці закони люди брешуть найбезсоромніш. Приміром, зганьблена жінка, зневажена далекими й близькими, отруює себе і немовля опієм. Дитина вмирає, а вона, пролежавши кілька тижнів у лікарні, оклигує. Її звинувачують у вбивстві, визнають винною і засуджують на десять років каторги. Раз вона вижила, то Закон вважає її відповідальною за свої вчинки, а от якби вона померла, той самий Закон визнав би, що в неї було тимчасове божевілля.
Що ж до тієї-таки Елен Г'юз Гант, то коли вважати, що, стрибаючи в Ріджент-канал, вона була в стані тимчасового божевілля, тоді так само слушно твердити, що її чоловік пішов до Айлінгтонського робітного дому в стані тимчасового божевілля. Якому з тих двох місць віддати перевагу, — питання схильностей та вподобань. Я, наприклад, у схожій ситуації — наскільки я знаю канал та робітний дім — вибрав би канал. При тім, наважуся заявити, що я не більш божевільний, ніж Елен Г'юз Гант, чи її чоловік, чи вся решта людської отари.
Людина в наші часи вже не раб своїх природних інстинктів. Вона розвинулася в розумну істоту і може свідомо вирішувати, чіплятись їй за життя чи позбутись його, залежно від того, що воно їй обіцяє — радість або горе. Смію твердити, що Елен Г'юз Гант, окрадена й позбавлена
