Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Варто застановитись, як упевнено цей чоловік вирікав свої віщування. Він досить добре знався на житті, щоб розуміти, наскільки ненадійний у його жінки хліб щоденний і дах над головою. Бо досить йому втратити працездатність назовсім чи тимчасово, і вже по ній. Але ж те саме можна сказати і про сотні, тисячі, ба, навіть, мільйони чоловіків і жінок, що дружньо живуть укупі і разом стараються о хліб щоденний та житло!

Ось цифри, від яких мороз іде поза спиною: в Лондоні 1 800 000 душ живуть на грані злиднів і навіть нижче тієї грані, а мільйон душ відділені від повного розорення лише тияшевою платнею. У всій Англії та в Уелсі вісімнадцять відсотків усієї людності змушені просити допомоги на бідність, а в самому Лондоні за даними Ради лондонського графства — аж двадцять один відсоток. Між тими, хто вдається по допомогу на бідність, і цілком зубожілими велика різниця, та Лондон підтримує також 123 000 повних злидарів, тобто ціле чималеньке місто. Кожен четвертий лондонець помирає в благодійних закладах, а в цілому по Об'єднаному Королівству 939 чоловік із тисячі вмирають у злиднях; вісім мільйонів животіють надголодь, а ще двадцять мільйонів позбавлені найелементарніших вигод.

Цікаво розглянути детальніше дані про смертність у благодійних закладах.

Від 1886 до 1893 року в Лондоні відсоток злидарів щодо всього населення був менший, ніж по цілій Англії, і тільки в наступні роки Лондон почав переганяти провінцію. Але ось цифри із статистичного звіту за 1886 рік:

У 1884 році в Лондоні з 81 951 смертей припало на: робітні доми 9 909 лікарні 6 559 божевільні 278

Разом по благодійних закладах 16 746

Один автор-фабіанець так коментує ці дані: «Оскільки в цьому числі порівняно мало дітей, цілком імовірно, що кожного третього дорослого лондонця доля заганяє вмирати до добродійного закладу, причому в першу чергу людей фізичної праці».

Наведені цифри певною мірою прояснюють, наскільки близький пересічний робітник до цілковитих злиднів. З різних причин доходять люди до зубожіння. Ось, наприклад, оголошення з учорашньої ранкової газети:

«Потрібен конторник, що знається на стенографії, машинопису, торговельній документації. Платня — десять шилінгів у тиждень. Звертатись листовно і т. д.».

А сьогодні в газеті я прочитав про конторника, тридцять п'ять років, мешканця одного лондонського робітного дому. Його притягли до суду за невиконання норми. Він заявив, що відколи в робітному домі, виконує всі завдання, що йому давали; та коли його поставили бити каміння, він натер на долонях пухирі і не зміг впоратися вчасно. Він заявив, що зроду не тримав у руках нічого важчого за ручку з пером. Суддя засудив його разом з, тими пухирями на сім днів важких робіт.

Старість, певна річ, також веде до злиднів. А потім ще нещасливі випадки: смерть чи каліцтво годувальника родини. Ось чоловік із жінкою і трьома дітьми перебивається на двадцять шилінгів у тиждень, не маючи певності в завтрашньому хлібі, — а таких родин в Лондоні сотні тисяч. Хоч-не-хоч вони мусять витрачати всі гроші до пенні, отже, від повного зубожіння й голоду їх відділяє тільки тижнева платня (один фунт). Прийде лихо, звалить батька, — що тоді? У матері з трьома дітьми майже зовсім нема надії вибитись із скрути. Мусить або здати своїх дітей громаді, як неповнолітніх злидарів, щоб якось зарадити бодай самій собі, а чи вдатися десь до потогінки по роботу, яку зможе виконувати дома, в своїй ще убогішій халупі, куди їй доведеться перебратись. Але в потогінках розміри платні визначають заміжні молодиці, що тільки поповнюють чоловікові заробітки, та жінки-одиначки, що мають лиш самих себе утримувати. І платня, визначена в такий спосіб, настільки мізерна, що мати: й трійко її дітей можуть на неї хіба що животіти у вічному недоситі, аж поки смерть милосердна покладе край їхнім стражданням.

Щоб показати, що така мати з трьома дітьми на руках не витримує конкуренції в потогінному промислі, наведу два факти із свіжих газет.

Батько з обуренням пише, що його дочка з подругою дістають 8 1/2 пенсів за грос сірникових коробок. Щодня вони виробляють чотири гроси. Їхні витрати — 8 пенсів на транспорт, 2 на етикетки, 2 1/2 на клей і шворки, отже, заробляють вони вдвох 1 шилінг 9 пенсів, або по 10 1/2 пенсів кожна.

Другий випадок: цими днями до опікунської ради Лутону звернулась по допомогу одна стара жінка сімдесяти двох років. «Вона виробляла солом'яні брилі, але змушена була покинути цю роботу через низькі заробітки — 2 1/2 пенси за штуку. За цю платню вона мала виготовляти брилі від початку й до кінця, ще й тасьмами оздоблювати».

А проте, мати й трійко дітей, про яких оце йшлося, не зробили нічого лихого, за що їх слід було б так карати.

Проста випадковість, та й годі: лихо спіткало їхнього годувальника. Від такого не заречешся. Для кожної сім'ї існує така ж сама імовірність не впасти на дно Прірви, як і ймовірність туди скотитися. Можливості ці видно з холодних безжальних цифр, що деякі з них будуть тут доречні.

Сер А. Форвуд підрахував, що кожного року

одного з 1400 робітників убиває;

один з 2500 робітників стає повним інвалідом;

один з 300 робітників стає напівінвалідом;

один з 8 робітників втрачає працездатність на три-чотири тижні.

Та це нещасливі випадки тільки на виробництві. Тим часом жахливу роль відіграє взагалі висока смертність мешканців гетто. Пересічна тривалість життя у Вест-Енді — п'ятдесят п'ять років; в Іст-Енді — тридцять. Інакше кажучи, мешканець Західного Лондона має вдвічі кращі шанси на життя, ніж мешканець Східного. Тож балакайте тут про війну! Число загиблих у Південній Африці й на Філіппінах[50] — дрібниця. Тут, в самісінькому серці миру, — ось де ллється кров; і ведуть тут війну, не дотримуючись жодних принципів гуманності, бо жінок, дітей і немовлят убивають так само жорстоко, як і чоловіків. Війна! Та в Англії щороку в різних галузях промисловості вбивають, калічать і роблять інвалідами півмільйона чоловіків, жінок і дітей!

У Вест-Енді вісімнадцять відсотків дітей помирає до п'ятирічного віку; в Іст-Енді — п'ятдесят п'ять відсотків. А є в Лондоні вулиці, де з кожної сотні дітей п'ятдесят помирає, не доживши року, а з решти двадцять п'ятеро помирає до п'яти років. Це ж