Зима у горах - Джон Вейн
«Тут потрібен хтось молодший».
«Тут молодих немає»,— швидко докинув Роджер.
«От ви і є наймолодший,— вперто вів далі пастух.— Та й працюєте на цьому автобусі, адже так? Правда, задурно,— додав він доброзичливо,— але це все одно».
Місіс Аркрайт, обличчя якої аж блищало від поту, майже дісталася до автобуса. Роджер відчув, як колективна воля пасажирів піднімає його з місця. Він вийшов з автобуса, де
почував себе наче в укритті, і ступив назустріч місіс Аркрайт.
— Доброго ранку, місіс Аркрайт,— почав він.
— А що в ньому доброго? — урвала його вона,— Ось допоможіть мені з цим баком. Його треба підняти туди.
— Туди? — невпевнено перепитав Роджер.
— Так, туди, в автобус. Та швидше ж, не баріться, бо він не чекатиме й рушить без мене, я знаю, він тільки цього й хоче. По очах бачу,— Крізь вітрове скло вона втупилася в Герета, який знову затулив обличчя руками.
— Але ж в автобусі не годиться возити баки для сміття.
— Нічого стояти й сперечатися. Скільки вже років від них терплю. Я ж казала, що зроблю це, коли вони так зі мною чинитимуть.
— Що ви зробите? Як вони з вами чинитимуть?
— Вони не бажають забирати в мене сміття! — вигукнула місіс Аркрайт.— Я мало не здуріла, доводячи, що вони зобов’язані забирати, а вони не бажають. Кажуть, я повинна приставляти сміття на пункт збирання. Я самотня жінка, вдова. Адже попереджав мене мій Х’юберт, як усе буде. Думають, що присилують мене. А дзуськи!
— Але що ви?..
— Я відвезу сміття до міста,— відказала вона, кинувши переможний погляд на Роджера,— Я втягну цей бак до відділу охорони здоров’я й поставлю його просто серед їхньої контори.
— Але сьогодні ж субота. Там нікого не буде.
— Тим краще. Нехай вони побачать цей бак, коли прийдуть на роботу в понеділок. На той час від нього гарно смердітиме.
— Місіс Аркрайт, та зрозумійте ж...
— Всі побачать, як мене кривдять,— перебила місіс Аркрайт. Вона притишила голос і говорила цілком розважливо, але при цьому якось дивно зиркнула на Роджера, і він відчув: жінка щось приховує. Уже взявшись за бак для сміття, він зупинився, не знаючи, як бути далі.
— Може б, ви відклали це до понеділка, коли вони всі
там зберуться?
— Кращої нагоди не буде,— відповіла вона,— Не можу ж я тягти тепер цей бак назад. Ну, будьте людиною, поставте його в автобус.
Подумки плюнувши, Роджер нахилився і підняв бак для
сміття.
— Важкий,— видихнув він.
— Золи там немає. Самі кухонні покидьки,— сказала місіс. Аркрайт і попереду Роджера піднялась по приступках в автобус.
Спалахнула коротка суперечка з Геретом, але місіс Аркрайт дістала підтримку всього жіноцтва, і врешті було вирішено звільнити для бака місце в передній частині автобуса, посадовивши там пастуха, щоб він підтримував бак на поворотах, аби той не перекинувся. Всі інші пасажири пересіли па задні місця. Роджер почав збирати плату за проїзд. У процесі подальших переговорів було також вирішено, що пастухові слід їхати безплатно.
Отак вони зробили одинадцятигодинний рейс до Карвеная.
Коли вони прибули туди й зупинились на площі, місіс Аркрайт знову показала характер, відмовившись вийти з автобуса, поки Роджер не погодиться однести бак із сміттям на те місце, куди вона покаже. Цим місцем виявився тротуар біля прикрашеного портиком входу до муніципалітету. Вона зажадала, щоб бак із сміттям було поставлено біля сходів і засунуто в куток.
— Тут він нікому не заважатиме,— промовила місіс Аркрайт, знову лукаво глянувши на Роджера.
— Але відділ охорони здоров’я не в цій частині будинку. Він з іншого боку.
— То вже не має значення,—задоволено сказала місіс Аркрайт.
Роджер знизав плечима й поставив бак. Він роздумував, чи не спробувати ще раз вмовити місіс Аркрайт, але тут його увагу відвернула раптова поява Медога, який вийшов з муніципалітету й заспішив униз по сходах.
Побачивши Роджера, Медог став як укопаний і витріщився на нього, немов не міг зрозуміти, реальність перед ним чи плід його фантазії, потім сказав:
— Хвалити бога, хоч ви тут.
— А чому б мені тут не бути?
— А тому, відповів Медог,— що нікого більше немає.
Роджер уважно поглянув на Медога. Бард змінив свій синій костюм на інший, такого ж фасону, але явно новий — шоколадно-коричневий, з тоненькою, майже непомітною білою смужкою. Проте цей костюм вже був м’ятий, а волосся його власника скуйовджене. Погляд у Медога був безтямний. Роджер здогадався, що на його долю вже випало чимало випробувань, хоч великий День тільки почався.
V мене дві проблеми,— сказав Медог, не зводячи з Роджера шаленого погляду,— Проблема номер один: ірландців ще немає. Проблема номер два і значно серйозніша: шотландці вже тут.
— Шотландці? Мені здавалося, з Шотландії мав приїхати лише один поет.
— Так, лише один. Якщо він взагалі існує. Я навіть не певен, чи вони привезли з собою того поета. Знаю тільки, що прибув повнісінький автобус шотландських патріотів, усі вони в своїх спідничках і майже всі вже п’яні.
— П’яні?
— Чи то від міцних напоїв,— сказав Медог,— чи то від надміру націоналістичних почуттів. Визначити неможливо.
— А де Дженні?
— Заспокоює бретонців,— гірко сказав Медог.— Вони бояться телекамер.
— А до чого тут телекамери?
— Господи! — вигукнув Медог.— Тільки не кажіть, що і ви не чули про церемонію зустрічі гостей.
— Я