Зима у горах - Джон Вейн

—     Облиште ваші балачки про те, чим я повинен задовольнитися. Я зараз піду й розшукаю свою дружину й дітей. Я стукатиму в кожні двері в цьому бісовому готелі, аж поки знайду їх.

Голос його зробився раптом верескливим і гучним.

—     Вас викинуть геть, якщо ви це зробите.

—     Навіть так? Хто ж це мене викине?

—     Якщо нікого не знайдеться,— недбало кинув Роджер,— то я.

—     Та якщо ви хоч пальцем мене зачепите, я покличу поліцію.

—     Тоді з готелю вас викине поліція. Ви повинні знати, як на це дивиться закон. Оскільки ваша дружина покинула подружній дім, ви можете порушити справу про розлучення, і суд в належний час анулює ваш шлюб. Він також може надати вам деякі права у вихованні дітей. Оце і вся свобода ваших дій. Кинувши вас, Дженні поставила себе в невигідне становище щодо своїх шлюбних прав, але всі інші її права охороняються законом, і одним з них є право на те, щоб ви їй не набридали, якщо вона цього не хоче.

—     Вона не має права красти в мене дітей,— вперто провадив Твайфорд.

—     Покажіть мені, в якому це законі написано,— заперечив Роджер,— що, коли мати, яка доглядає своїх власних дітей, годує їх і одягає, всіляко про них дбає і навіть щодня возить до школи, тієї самої, до якої вони звикли, що ця мати викрадачка дітей. А вам я хочу сказати таке: якщо ви їх перестріватимете й позбавлятимете спокою, Дженні зуміє добитись судової ухвали, яка вас приборкає.

Очі Твайфорда перебігали з Роджера на Райанон і назад. Вперше рішучість, здавалося, зрадила його.

—     Ну, принаймні, коли моя дружина спуститься сюди,— сказав він нарешті,— виявіть хоч якусь порядність і залиште нас удвох. Я не бажаю розмовляти з нею у вашій присутності.

—     Охоче зробив би вам цю послугу, але не можу. Все, що ви маєте сказати Дженні, стосується й мене. Якщо ви хочете говорити з нею віч-на-віч, це означає тільки одне: ви збираєтесь грати на її почуттях, вивести її з душевної рівноваги. Я мушу бути поряд, щоб завадити цьому.

—     О, скиньте свій блискучий рицарський обладунок, Фернівел. Відколи ви приїхали сюди, ви корчите з себе месію. У вас комплекс посланця божого на землі.

—     Непогано сказано,— кинув Роджер.

—     Не кажучи вже про те, що ви привласнили чужу й цілком задоволену подружнім життям жінку. Не думайте, що я вам це так подарую,— ви розвинули цю кумедну псевдоактивність серед місцевих власників транспортних засобів. Усе це — ошуканство. Справжнісіньке переливання з пустого в порожнє. Кілька місяців ви безперервно ставили себе в безглузде становище і зрештою нічого не досягли.

Ні, дечого ми досягли. Людина, яка поклала занапастити місцевих власників автобусів, припинила воєнні дії й нікого більше не кривдить.

Твайфорд посміхнувся: до нього вже повернулося самовладання.

Яка свята наївність! Як чоловік у такому зрілому віці може бути таким неймовірним простаком!

—     Дуже просто. Треба жити, а не задурювати собі голову комерційними махінаціями.

—     Чи усвідомлюєте ви,— майже лагідно спитав Твайфорд, що внаслідок усіх ваших величезних зусиль дрібні власники автобусів здобули лише незначну відстрочку на... ну, скажімо, на півтора-два роки — поки їх не проковтне набагато більша рибина, ніж та, що на них полювала?

—     Ви, зрозуміло, маєте на увазі державну монополію,— сказав Роджер.— Як не дивно, я не такий дурень і все розумію. Я знаю, що весь транспорт незабаром буде націоналізовано.

—     І ви справді вважаєте, що варто було викидати всі оті безглузді коники, марнувати час і зробитися загальним посміховиськом, щоб домогтися такої відстрочки? Щоб усі ці автобуси було продано відразу державі, а не великій приватній фірмі, а потім державі?

—     Гадаю,—відповів Роджер,—пічкур охочіше пристане на те, щоб його впіймали сіттю й відправили в акваріум, він не схоче, щоб його проковтнула щука, яку через п’ять хвилин впіймають і теж відправлять в акваріум.

—     Який яскравий образ! — чмихнув Твайфорд.

—     Так, я мислю яскравими образами. Вони відкривають мені, істину.

Відчинилися двері ліфта, і з нього вийшла Дженні. Вона була в окулярах і мала зосереджений, рішучий вигляд. Роджер і Твайфорд стояли непорушно й мовчали, поки вона йшла до них; Райанон, спершись ліктями на конторку, відверто спостерігала за всіма трьома.

—     Джералде,— сказала Дженні,— мені нічого тобі сказати, і я взагалі ніколи і ні за яких умов не хочу розмовляти з тобою віч-на-віч.

Пригнічений, блідий, Твайфорд, проте, не здавався.

—     Я хотів поговорити про Мері й Робіна,— сказав він.

—     Що ж, говори.

—     У присутності цих людей?

—     А нам уже немає чого приховувати. Я і так роками мусила приховувати все. Всі свої справжні думки й почуття. Відтепер я нічого не приховуватиму. Ти цього, Джералде, не розумів і постійно змушував мене бути потайною. А нині я назавжди покінчила з цим, покінчила з брехнею, з недомовками. Перед усім світом я буду тим, ким я є.

—     Як же ти мені брехала? — спитав Твайфорд.

—     Я брехала тобі кожним словом, кожним подихом,— відповіла вона.— І це було, тільки частиною моєї найбільшої брехні — я вдавала з себе живу жінку, хоч насправді була трупом. А тепер, чи залишуся з Роджером, чи ні, а живою в могилу не ляжу; тепер, коли жива, буду жити.

Твайфорд відкрив був рота, щоб сказати щось, але знову стулив губи й мовчки кивнув головою. Дженні з Роджером чекали, але він мовчав, тільки ще кілька разів кивнув. Потім повернувся й важкою ходою подався до дверей, підібравши по дорозі кинуте на спинку крісла пальто.

Коли він зник, Дженні знеможено згорбилася. Зняла окуляри — обличчя в неї було лагідне й стомлене.