Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Здавалось, усе моє тіло скам’яніло, коли я переступив поріг своєї клаустрофобної палати (два з половиною на три метри) й зачинив за собою двері. Брязь! Пробиратися до ліжка — справа марудна, та я все ж умостився на вкритому цератою матраці. Від гнітючої бездіяльності я вирішив увімкнути фантазію, роздивляючись протилежну стіну, на якій полущилась фарба. Зазвичай я розважався тим, що вигадував, на що схожі за формою облуплені місця, й намагався оживити їх в уяві. Втім, сьогодні на облізлій стіні допотопної будівлі проступали самі лиш обличчя — старечі, потворні, демонічні личини. Було страшно, та я продовжував дивитися. Стіна з мене сміялась. Ох, як я ненавиджу цю стіну! Бодай їй лиха година! Вона так і намагалась присунутися ближче й реготала дедалі гучніше. Піт стікав із мого чола й щипав мені очі, та я вперто їх не заплющував. Я мусив пильнувати ту реготливу стіну, інакше вона наблизилась би впритул, вторглась би в мій особистий простір, розчавила б мене. Довелося сидіти непорушно, не зводячи очей із тієї проклятущої стіни, а та гучно сміялася з мене. Чотириста десять осіб, яких проголосили душевнохворими злочинцями, сновигали, мов тіні, нескінченними коридорами цієї Богом забутої діри. Мене дратує, що держава має зухвалість називати це місце шпиталем. Державний шпиталь у Лімі. Брязь!
У відділенні № 22 запала тиша. Чутно тільки, як із дзенькотом змітають друзки скла. Хтось розбив невеличке вікно в денній залі, де ми зазвичай сидимо вздовж стіни на твердих, неоковирних дерев’яних стільцях. Нам дозволяється тільки сидіти стовпом. Курити можна, розмовляти — ні. Ноги повинні рівно стояти на підлозі. Той, хто порушить правила, матиме великий клопіт. Хто розбив вікно? Санітари будуть у мерзенному настрої, адже їхню партію в карти перервали і до того ж тепер одному з них доведеться нидіти в денній залі, наглядаючи за нами. Це, звичайно, якщо нас випустять із наших закапелків.
…Я більше нічого не чув, заглибившись у якесь заціпеніння, подібне до трансу. Моє тіло заніміло. Всередині зяяла порожнеча. Бісова стіна припинила реготати. Тепер стіна була всього лише стіною, а облуплена фарба — всього лише облупленою фарбою. Мої долоні стали холодними й липкими. Серце лунко калатало десь усередині моєї спорожнілої оболонки. Я задихався від тривоги, жадібно очікуючи на ту мить, коли зможу вийти зі своєї тісної комірчини, але продовжував нерухомо сидіти на ліжку, втупивши погляд у мовчазну й нерухому стіну. Я — ніщо, спустошений зомбі в закапелку пекельного небуття. Цівка слини, яка намагалась витекти з кутика моїх пошерхлих вуст, явно вказувала на те, що психотропні препарати почали виборювати контроль над моїм мозком, душею й тілом. Чи варто мені опиратися? Може, дати лікам перемогти? Поринути в марення, щоб утекти від жорстокої реальності, котра лежить по той бік моїх сталевих дверей? Чи варто взагалі жити, якщо попереду чекає лише животіння на цьому сміттєзвалищі, куди суспільство викидає інакодумців? Чого я досягну, чим зможу прислужитися людству, сидячи в цьому закамарку з бетону й сталі, з проклятою рухомою реготливою стіною? Може, краще здатися? Запитання несамовито крутились у моїй голові, неначе платівку, розраховану на тридцять три оберти, розігнали до сімдесяти восьми. Зненацька мене мов струмом ударило. Мої похилені плечі сіпнулись назад, і я виструнчився. Реальність грубо, наче той потужний ляпас, вирвала мене з мого трансу. Моє заціпеніння враз минуло. Щось повзло по моїй спині! Гра уяви? Зібравши ті рештки здорового глузду, які в мене ще залишились, я зрозумів, що мені не здалось. Щось таки повзло по моєму хребту. Я мерщій зірвав із себе сорочку через голову, не зважаючи на те, що вона була застібнута на ґудзики. Сліпий жах безжальний до матеріальних речей. Три ґудзики відлетіли. Я пожбурив сорочку на підлогу й відчув, що на спині більше нічого не ворушиться. Придивившись до сорочки, я угледів винуватця. Виявляється, на моєму попереку витанцьовував чечітку чорний тарган три сантиметри завдовжки. Бридка комаха була безпечна, проте несподіваний шок зробив свою справу: я повернувся до реальності. Шкідник вирішив за мене мою внутрішню дилему. Я відпустив огидне створіння з миром. Потай я пишався тим, що я знову при тямі — це була мить мого тілесного й духовного тріумфу. Я ще не зовсім пропащий. Я ще повоюю. Я не програв остаточно, хоч іще й не переміг. Це я розбив тоді вікно в залі, навіть не знаю навіщо.
До письменника надійшов лист від іншого пацієнта з Ліми, датований 30 січня:
Шановний пане,
дозвольте одразу перейти до суті. До Білла приїздив його адвокат. Не минуло й доби, як Білла перевели з п’ятого блоку відділення інтенсивної терапії до дев’ятого. У дев’ятому блоці жорсткіший режим, аніж у п’ятому.
Рішення про переведення проштовхнули на щоденних зборах персоналу. Для Білла ця звістка стала несподіваним ударом, але він тримався добре. […]
Тепер я можу перекинутися з ним словом лише під час групової прогулянки. Оце так я дізнався, що на Білла чинять великий тиск. Він сказав, що його відрізали від зовнішнього світу, заборонивши побачення, листування й телефонні дзвінки, і знімуть заборону тільки в тому разі, якщо він звільнить своїх адвокатів. Йому також звеліли припинити роботу над книжкою. Його залякують санітари. (Мене теж було звинуватили в тому, що я допомагаю Біллу з книжкою, і я зрозумів, що в шпиталі дуже не хочуть, аби ця книжка побачила світ.)
Мені сказали, що до кінця свого терміну перебування в Лімі Білл скнітиме в блоці з найсуворішим режимом. […]
[Ім’я пацієнта не вказується з етичних міркувань]
12 березня письменник отримав листа сербохорватською
