Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Побачимось наприкінці листопада, на перегляді моєї справи. А тим часом я писатиму вам листи.

Письменник спробував зустрітись із лікарем Лінднером і побалакати з ним, але той неприязно відрубав по телефону:

— Я вважаю, що вся ця публічність не йде Мілліганові на користь.

— Хто-хто, а ми точно не женемося за публічністю, — відповів письменник.

— Я не бажаю це більше обговорювати, — сказав Лінднер і кинув слухавку.

Коли напередодні листопадового слухання письменник захотів приєднатися до групової екскурсії по Державному шпиталю в Лімі, відділ зв’язків із громадськістю спершу дав добро. Проте за день до екскурсії письменникові зателефонували зі шпиталю, аби повідомити, що лікар Лінднер і комендант Габард скасували дозвіл, а службу охорони попередили про те, що письменникові назавжди заборонений вхід на територію шпиталю.

Коли письменник спробував з’ясувати причину такої заборони, помічник генерального прокурора Девід Белінкі пояснив, що адміністрація шпиталю підозрює письменника в тому, що той крадькома проносив для Міллігана наркотики. Щоправда, згодом формулювання змінили на таке: «Відвідини не йдуть пацієнтові на користь».

(3)

30 листопада було холодно. Землю вкрив перший сніг. Будівля окружного суду в Лімі була старою, і попри те, що судова зала № 3 була достатньо просторою, щоб умістити близько п’ятдесяти осіб, більшість крісел були порожніми. Судове засідання щодо перегляду справи Міллігана було закритим для глядачів і преси, але за дверима чатували телевізійники з камерами.

Обабіч Учителя, закутого в наручники, сиділи його адвокати. Крім адвокатів суддя допустив на слухання тільки Дороті, Дела Мура та письменника. Також були присутні Джеймс О’Ґрейді, помічник прокурора від округу Франклін, Вільям Джен Ганс, представник Комісії у справах умовно-дострокового звільнення в штаті Огайо, та Ен Генкінер, адвокат-спостерігач від Південно-західного центру психічного здоров’я в Колумбусі.

Суддя Девід Р. Кінворті, чисто поголений, показний молодий чоловік із чітко окресленими рисами обличчя, стисло виклав історію справи, почавши з судового засідання, що відбулось 4 грудня 1978 року, коли Міллігана визнали неосудним, потім згадавши низку проміжних слухань і дійшовши до теперішнього дня, майже рік по тому. Кінворті оголосив, що слухання проводитиметься відповідно до статей оновленого Кримінального кодексу Огайо, параграф 5122, розділ 15.

Пропозицію помічника генерального прокурора Белінкі розділити свідків було прийнято. Клопотання адвоката Стіва Томпсона про повернення Біллі Міллігана до Афін, оскільки його переведення до Ліми суперечило встановленій процедурі, було відхилено.

Розібравшись із попередніми клопотаннями сторін, суддя розпочав слухання.

Першим свідком від штату[66] був шістдесятип’ятирічний лікар Фредерик Мілкі, низенький опецькуватий психіатр із прилизаним волоссям, вбраний у мішкуваті штани та обвислий светр. Він вийшов з-за столу, де займав місце поруч із Белінкі (оскільки надалі мав виконувати роль технічного консультанта), й подибав до трибуни свідків.

Лікар Мілкі засвідчив, що бачився з Мілліганом двічі. Вперше він мимохідь зустрівся з ним 24 жовтня 1979 року, коли пацієнта привезли до Ліми й передали під його нагляд. Вдруге він побачився з Мілліганом 30 жовтня, щоб переглянути план його лікування. Окрім того, лікареві дозволили півгодини поспостерігати за Мілліганом вранці перед слуханням, щоб визначити, чи змінився він за останній місяць. Звірившись із історією хвороби, лікар Мілкі заявив, що він діагностував у Міллігана розлад особистості, асоціальну поведінку та психоневроз із депресивними й дисоціативними рисами.

Девід Белінкі, юрист із підлітковим обличчям і неслухняним кучерявим волоссям, запитав у свідка:

— На сьогодні його стан залишається незмінним?

— Так, — відповів Мілкі. — Пацієнт усе ще психічно хворий.

— У чому це виявляється?

— У неприйнятній поведінці, — почав лікар Мілкі, свердлячи Міллігана поглядом. — Це злочинець, у котрого за плечима зґвалтування й грабунки. Він не в ладах із суспільством. І ще він із тих людей, яких покарання нічогісінько не вчить.

За словами лікаря Мілкі, він розглядав можливість того, що пацієнт страждає на синдром множинної особистості, проте не виявив у нього симптомів цієї недуги. У відповідь на запитання Белінкі психіатр заявив, що на його переконання Мілліган схильний до самогубства, а також становить загрозу для оточення.

— У цього пацієнта не спостерігається ані найменшого покращення, — провадив Мілкі. — Він зарозумілий і непоступливий. У нього непомірно роздуте еґо. Він не бажає примиритися зі своїм становищем.

Коли Белінкі запитав психіатра, як той поводиться з пацієнтом, Мілкі відповів:

— Ігнорую його з виховною метою.

Мілкі засвідчив, що прописав Міллігану п’ять міліграмів стелазину щоденно. Негативних наслідків лікар не помітив, але, позаяк позитивних зрушень теж не було, він припинив призначати пацієнту антипсихотики. Він сказав суду, що, на його думку, Міллігана слід утримувати в установі з максимально суворим режимом і Ліма — це єдине підходяще для нього місце в усьому Огайо.

У ході перехресного допиту, який вів Стів Томпсон, довготелесий молодий колега Ґолдзбері, лікар Мілкі пояснив, що відкинув діагноз «синдром множинної особистості», бо не побачив у пацієнта ознак цієї хвороби. Психіатр, до того ж, не погоджувався з визначенням синдрому множинної особистості, поданим у другому виданні «Довідника з діагностики та статистики». Мілкі заявив:

— Я впевнений, що Мілліган не страждає на розщеплення особистості, з тієї ж причини, з якої я знаю, що він не хворіє на сифіліс: жодних ознак немає, та й по всьому.

— А які симптоми ви в нього спостерігали? — запитав Томпсон.

— Гнів, паніку. Коли щось іде не так, як того хочеться Міллігану, він казиться і діє зопалу.

Томпсон насупив брови.

— Ви хочете сказати, що гнів і депресія — це прояви психічної хвороби?

— Безумовно.

— Але хіба ж не буває в кожного з нас моментів, коли ми гніваємось або піддаємось депресії?

Мілкі обвів поглядом присутніх і стенув плечима:

— Всі ми душевнохворі.

Томпсон витріщився на свідка, а тоді щось собі занотував.

— Скажіть, Біллі вам довіряє?

— Ні.

— Чи було б його лікування ефективнішим, якби він довіряв своєму психіатрові?

— Так.

— Ваша честь, я більше не маю запитань до свідка.

Перед тим як суд пішов на перерву, Алан Ґолдзбері представив письмові свідчення лікаря Кола, які той дав під присягою три дні тому. Ґолдзбері хотів, аби їх внесли до протоколу, перш ніж він викличе інших своїх свідків — лікаря Джорджа Гардинґа-молодшого, лікарку Стеллу Каролін і психолога Дороті Тернер.

Беручи в лікаря Кола свідчення, Стів Томпсон запитав про належну процедуру лікування пацієнтів із синдромом множинної особистості.

— Лікарю, чи не могли б ви сказати, яким фундаментальним вимогам, на вашу думку, повинна відповідати програма лікування хворого з таким діагнозом?

Лікар Кол, переглядаючи свої нотатки, серед яких був