Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Ґолдзбері звернувся до апеляційного суду четвертої інстанції зі скаргою на те, що суддя Джексон хибно оцінив значущість доказів, дозволивши єдиній думці лікаря Брауна переважити свідчення чотирьох висококваліфікованих психіатрів і психолога.

Ґолдзбері також подав клопотання до суду округу Аллен, що базувався в Лімі, штат Огайо. У клопотанні адвокат зазначив, що йому не дали можливості поговорити з клієнтом і що того перевели до закладу з суворішим режимом всупереч встановленій процедурі.

(2)

За тиждень у суді округу Аллен, де мали розглянути клопотання Ґолдзбері про повернення Міллігана до Афін, письменник уперше побачив Біллі в наручниках. Це був Учитель. Він ніяково посміхнувся.

Залишившись у кімнаті віч-на-віч із Ґолдзбері й письменником, Учитель розповів про те, як його лікували в Лімі весь минулий тиждень.

Головний лікар Лінднер поставив йому діагноз «псевдопсихопатична шизофренія» й прописав стелазин, психотропний засіб із тієї самої групи, що й торазин. Ці препарати відомі тим, що тільки погіршують розщеплення особистості.

Вони розмовляли, аж поки судовий пристав сповістив, що суддя готовий почати слухання. Ґолдзбері й Біллі попросили, щоб письменникові дозволили сидіти за їхнім столом, навпроти помічника генерального прокурора, Девіда Белінкі, та свідка від штату Огайо, лікаря Льюїса Лінднера, сухорлявого чоловіка з землистим обличчям, цапиною борідкою й окулярами в металевій оправі на носі. Він дивився на Міллігана з неприхованою насмішкою.

Поговоривши декілька хвилин із представниками обох сторін, суддя відмовився заслуховувати свідчення і, керуючись лише буквою закону, ухвалив рішення: оскільки суддя Джонс колись визнав шпиталь у Лімі підходящим місцем для лікування Міллігана й позаяк наприкінці листопада, коли закінчиться черговий тримісячний курс терапії, Мілліган однаково матиме право на перегляд його справи, у нинішньому слуханні немає ніякого сенсу. За шість тижнів суд збереться й вирішить, чи Мілліган досі страждає на психічну недугу і чи слід його й надалі утримувати в Лімі.

Учитель звернувся до суду:

— Розумію, мені доведеться зачекати, перш ніж я зможу продовжити лікування. Протягом минулих двох років мої лікарі повторювали мені: «Є люди, які можуть тобі допомогти, але передусім ти повинен захотіти прийняти їхню допомогу. Ти маєш цілковито довіряти своєму терапевту, своєму психіатру, команді, яка тебе лікує». Я всього лише хотів, аби суд допоміг мені якнайшвидше поновити належне лікування.

— Пане Міллігане, — озвався суддя, — дозвольте мені відповісти на вашу заяву. Мені здається, що ви чомусь виходите з помилкового припущення, ніби в шпиталі Ліми вам не нададуть належного лікування.

— Розумієте, — сказав Біллі, дивлячись просто на лікаря Лінднера, — перш за все пацієнт повинен захотіти лікуватися, захотіти, щоб хтось йому допоміг. Для цього він має довіряти своєму лікареві. Я нічого не знаю про лікарів із Ліми, і я не довіряю їм після того, як вони сказали мені, що не вірять у мою хворобу. Мені страшно туди повертатись і чекати на перегляд моєї справи у шпиталі, де мене не збираються лікувати. Тобто мене, звичайно, лікуватимуть, але від геть іншого психічного розладу. Мої лікарі чітко дали мені зрозуміти, що не вірять у синдром множинної особистості.

— Це суто медична проблема, — відповів суддя, — і сьогодні ми не готові її обговорювати. Однак ваш адвокат може порушити це питання на повторному слуханні, і тоді суд ретельно все зважить і вирішить, чи є Ліма оптимальним закладом для вашого лікування.

Після слухання адвокат і письменник навідали Біллі в шпиталі. Їх змусили пройти через металошукач, їхні портфелі обнишпорили, після чого чоловіки пройшли крізь пару заґратованих дверей і в супроводі санітара дістались кімнати для побачень. Невдовзі охоронець привів Біллі. Юнак усе ще був Учителем. За ті дві години, що чоловіки пробули з ним, Біллі встиг розповісти письменникові про події, які призвели до того, що в Афінах проти нього розпочали слідство за підозрою у зґвалтуванні. Також хлопець описав, як його переводили до Ліми.

— Якось увечері ті дві дівчини сиділи в загальній залі й скаржились на те, що не мають ані роботи, ані грошей. Мені їх стало шкода. Мабуть, я сентиментальний бовдур. Я пообіцяв їм заплатити, якщо вони пороздають перехожим мої наліпки на авто. Дівчата роздали половину наліпок, і я розрахувався з ними за роботу. Через чотири дні дівчатам закортіло напитись. Вони на якийсь час зникли, а тоді повернулись із пляшкою рому, яку купили в місті. Мені на той час було заборонено покидати будівлю шпиталю без супроводу. Я міг виходити надвір тільки разом із членом персоналу або з пацієнтом, якому дозволялось гуляти і який був не проти взяти мене з собою. Отже, ми з Ґасом Голстоном пішли на прогулянку. Кетрін записала час. Як вона потім сказала, нас не було всього хвилин дев’ять чи десять. Ми з Ґасом обійшли довкола будівлі. Надворі я відчув себе незатишно, бо саме перебував у стані розщеплення.

— І котрий із твоїх альтер-его був тоді на прогулянці? — поцікавився письменник.

— Денні. Голстон уже починав нервуватись, не розуміючи, що зі мною не так і як йому поводитись. Завернувши за ріг будівлі, ми з Ґасом почули, як нас гукають дівчата. Мене вони називали Біллі. Коли дівчата наблизились, ми збагнули, що вони п’яні-п’янісінькі. Одна з них тримала пляшку коли (здається, то була пепсі). Напій був світліший, ніж зазвичай, тож він, очевидно, був змішаний із алкоголем. Від дівчат страшенно тхнуло спиртним.

Учитель розповів, як одна з дівчат, усвідомивши, що перед нею Денні, а не Біллі, нахилилась до Ґаса й прошепотіла: «Відведи цю мороку назад, а сам вертайся до нас».

Ґас відповів, що не може так вчинити, але, перш ніж вони з Денні встигли відійти, одну з дівчат знудило прямісінько на сорочку Ґаса, і трохи блювотиння потрапило на холошу штанів Денні.

Той з огидою відскочив і сховав обличчя в долонях. Ґас вилаявся й нагримав на дівчат. Хлопці розвернулись і попрямували до шпиталю. Дівчата спершу плентались за ними, гиготіли й вигукували їм услід брудні слівця, але потім подались брукованою доріжкою до цвинтаря.

За словами Учителя, на тому все й скінчилось. Він не міг заприсягнутися щодо Голстона, проте сам він тих дівчат і пальцем не торкався.

Вісім днів, проведених у Лімі, хлопець назвав пекельними.

— Я опишу те, що зі мною тут сталось, і надішлю вам записи.

Коли побачення скінчилось, Учителя