Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Годі, набридло! Вибирай: або ти негайно повертаєшся зі мною до шпиталю, або я вмажу тобі по яйцях!

— Ти цього не зробиш, — стривожився Стів.

— Ще й як зроблю! — запевнила Ванда, не відпускаючи його руку. — Рахую до трьох. Якщо не припиниш опиратись і не підеш зі мною до шпиталю, я тобі вріжу.

— Я з жінками не б’юся, — пробелькотів хлопець.

— Один. Два. — Ванда відвела коліно для удару.

Стів схрестив ноги, щоб захиститись.

— Ти що, справді мене вдариш? — недовірливо перепитав він.

— Щоб ти й не сумнівався.

— Я все одно себе порішу, — сказав він. — Стрибну вниз.

— Не стрибнеш. Я тебе не пущу!

Він зміг-таки випручатись і чкурнув до бетонної балюстради, що була на рівні третього поверху над землею. Коли юнак добіг до краю, Ванда стрибнула на нього ззаду, однією рукою обхопивши його за шию, а другою вчепившись за пояс його штанів. Вона повалила Стіва на бетонну підлогу, роздерши на ньому сорочку.

Зненацька в юнакові щось мовби перемкнулось. Він обм’як та опустився долі. Його погляд осклянів. Жінка зрозуміла, що тепер має справу з кимось іншим. Хлопець заплакав, тремтячи, мов у пропасниці.

«Та він же нажаханий», — подумала Ванда, вже здогадуючись, хто перед нею.

Вона міцно його пригорнула й сказала, що йому немає чого боятися.

— Усе буде добре, Денні.

— Мені влетить, — схлипував той. — Шнурки розв’язались, черевики в багнюці, штани й волосся мокрі… Весь одяг брудний і подертий…

— Хочеш зі мною пройтися?

— Так, — відповів він.

Ванда підняла з підлоги плащ, накинула його на Денні й повела хлопця галереєю до передньої частини будівлі. Жінка зауважила, що звідси крізь дерева добре видно шпиталь, який бовваніє на пагорбі. Певно, Мілліган часто дивився зі шпиталю на цю круглу споруду.

Ванда виявила, що машина охорони знову тут як тут. Авто стояло з прочиненими дверцятами, а всередині не було ані душі.

— Хочеш посидіти зі мною в машині? Ходімо, сховаємось там від дощу.

Денні завагався.

— Усе гаразд, це машина охорони. За кермом буде Клайд Барнгарт, який тобі подобається. Ви з ним добре ладнаєте, правда ж?

Денні кивнув і вже хотів було залізти на заднє сидіння, та побачив заґратовані вікна, що робили цю частину фургона схожою на клітку. Хлопець відсахнувся й затремтів.

— Нічого, — сказала Ванда, зрозумівши, що його непокоїть. — Ми можемо вдвох сісти на переднє сидіння й зачекати на Клайда.

Денні вмостився поруч із Вандою й сидів тихо, як мишка, збентежено розглядаючи свої мокрі штани й вимащені болотом черевики.

Ванда залишила дверцята відчиненими й увімкнула фари як сигнал, що вони в машині. Незабаром на пандусі Центру урочистих подій з’явились Клайд Барнгарт і Норма Дишонг.

— Я повернувся до клініки й привіз Норму на допомогу, — пояснив охоронець. — Ми були всередині, шукали вас із Біллом.

— Це Денні, — сказала Ванда. — З ним уже все добре.

(2)

У вівторок, 25 вересня, медсестра Пат Перрі спостерігала за тим, як Біллі розмовляв у загальній залі з Ґасом Голстоном. Голстона прийняли на лікування до Афінського центру психічного здоров’я за кілька тижнів до цього. Вони з Біллі знали один одного ще з в’язниці Лебанона. Повз них продефілювали Лорі й Марша, відчайдушно заграючи з молодиками. Лорі, котра ніколи не приховувала своєї симпатії до Біллі, тепер вдала, ніби цікавиться Голстоном, аби викликати в Біллі ревнощі. Медсестра Перрі, котра була кураторкою Лорі, знала, що та шаленіє від Біллі ще відтоді, як він уперше переступив поріг шпиталю. Лорі, гарненька, проте не надто розумна дівчина, швендяла за юнаком хвостом, писала йому записки й полюбляла розповідати членам персоналу байки про свої з ним плани на майбутнє. Вона навіть розпустила чутки, буцімто вони з Біллі колись поберуться.

Хлопець, варто сказати, насправді ніколи не звертав на Лорі особливої уваги, якщо не рахувати того, що на початку тижня він дав Лорі й Марші на двох п’ятдесят доларів, коли дівчата поскаржились на безгрошів’я. За це вони забрали з друкарні його наліпки «ПРИГОРНИ СЬОГОДНІ СВОЮ ДИТИНУ» й пороздавали їх перехожим у середмісті.

В Ейлін Макклелан, кураторки Біллі у вечірню зміну, того дня був вихідний, і тому за юнаком наглядала її асистентка, Кетрін Ґіллотт.

Невдовзі після того, як Ґіллотт, схожа на турботливу бабусю, вийшла на чергування, Біллі запитав її, чи можна йому піти на прогулянку.

— Треба попросити дозволу в лікаря Кола, — відповіла вона, — бо сама я такі питання не вирішую.

Біллі чекав у залі, де пацієнти збирались, щоб подивитись телевізор, поки медсестра радилась із лікарем Колом. Той вирішив спершу поспілкуватися з Біллі особисто. Розпитавши хлопця про його настрій, психіатр дозволив Біллі погуляти в товаристві Ґаса Голстона.

Не минуло й півгодини, як Ґас і Біллі повернулись. Трохи згодом вони знову вийшли прогулятися. Близько шостої години вечора Біллі вже знову був у шпиталі. Ґіллотт була заклопотана — вона саме реєструвала новоприбулого пацієнта. Втім, вона почула, що Біллі до неї звертається.

— Там дівчина кричала.

З голосу медсестра зрозуміла, що говорить не Біллі, а Девід.

— Що ти сказав?

— Її хочуть скривдити.

Ґіллотт пішла слідом за юнаком до зали.

— Про що це ти балакаєш?

— Там була дівчина. Я гуляв надворі й почув, як вона кричала.

— Яка дівчина?

— Не знаю. Дівчат було двоє. Одна сказала Ґасу відвести мене назад, щоб я не плутався під ногами.

Ґіллотт понюхала його подих, перевіряючи, чи він, бува, не напився, але подих був чистий. За декілька хвилин медсестру викликали на перший поверх. Спустившись, вона побачила, що один із охоронців заводить до шпиталю Маршу. Від дівчини тхнуло алкоголем. Ведучи Маршу нагору, до її палати, пані Ґіллотт запитала:

— Де Лорі?

— Не знаю.

— А де ти була?

— Не знаю.

— Ти п’яна?

Марша схилила голову. Її забрали до відділення № 1 — жіночого відділення суворого режиму.

Тим часом Девід пішов і його місце зайняв Денні. Він розхвилювався, побачивши, що Марша повернулась сама, і зненацька гайнув геть зі шпиталю на пошуки зниклої Лорі. Ґіллотт, відсапуючись, потупотіла навздогін за ним. Коли вона порівнялась із юнаком за будівлею школи «Маяк», охоронець на прізвище Ґлен уже вів Лорі їм назустріч. Він розповів Ґіллотт, що знайшов дівчину на траві. Та лежала обличчям у власному блювотинні.

— Могла б так і захлинутись, — сказав охоронець.

Ґіллотт бачила, що Денні непокоїться за дівчат. Вона також чула, як у коридорах люди шепочуть слово «зґвалтування», але була впевнена, що Біллі з Ґасом пробули за стінами шпиталю так недовго, що просто не встигли б заподіяти Марші чи Лорі яку-небудь шкоду. Медсестра не вірила