Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко
Коли Софія вперше ввійшла до невеличкої кімнатки, на стінах якої висіли портрети Сталіна та витяги з рішень останніх партійних з’їздів, їй здалося, що над нею закладають віко труни. З кімнати війнуло затхлим запахом брудного дерева і застояним цигарковим димом. Перед неголеним майором, котрий спідлоба похмуро дивився на неї, стояла попільничка з непогашеним недопалком, мутна карафка з прозорою рідиною і така сама погано помита склянка. Від майора різко війнуло перегаром.
— Имя, фамилия, год и место рождения, — замість привітання запитав її майор.
— Софія фон Габсбурґ, Львів, 1915-й, — відповіла Софія.
— Вы уверены, женщина, что собираетесь вернуться на Родину? — подивився на Софію майор, побачивши в її документі штамп про шлюб із Вільгельмом фон Габсбурґом.
Шлюб із іноземцем як можливість уникнути примусової репатріації — така була найбільша мрія переважної більшості українських жінок, котрі на момент завершення війни опинилися за межами радянської зони окупації. Якщо відразу після капітуляції Німеччини в галичан іще залишались ілюзії щодо повернення на батьківщину і дехто справді повертався добровільно, натерпівшись у таборах для переміщених осіб, то тепер, коли минули вже два роки й більшість тих, хто повернувся в перший період, давно вивезли до Сибіру чи стратили, добровільно повертатися не хотів ніхто. Усі розуміли, яка доля на них чекатиме. Софія ж була не тільки одружена з іноземцем — вона була ще й вагітна. Це робило її повернення не лише безглуздим, а й подвійно небезпечним. Адже завагітніла вона від «ворога народу», і її могли повезти відразу до Сибіру, без зупинки у Львові чи в Києві. Щоб уникнути такого сценарію, хлопці з ОУН під проводом Степана Левинського взяли в заручники сина того майора, котрий сидів зараз перед нею, пообіцявши тримати його десь у лісах, аж поки Софія доїде до Києва, а звідти разом із Вільгельмом повернеться до Львова.
Майор мав узяти безпосередню участь у виконанні цього плану, ризикуючи власним життям і життям свого сина. Погодившись, майор попередив, що вплинути на перебіг слідства він не зможе, тож Вільгельмові доведеться витримати допити.
Софія мовчала цілий той час, поки майор заповнював документи. Акуратним школярським почерком він рядок за рядком уписував її дані до реєстраційного листка. Листок треба було заповнити у двох примірниках. Копіювального паперу майор не мав, тому терпляче і так само каліграфічно записав дані ще раз. Пункт відправлення — Відень, пункт прибуття — Львів, проміжний пункт перебування — Київ. Тут не було логіки, та в тодішньому хаотичному процесі переміщення тисяч людей із однієї країни в іншу траплялися ще й не такі дивні маршрути.
Через кілька днів Софія була вже в пересильному таборі, де у провізоричних бараках — великих переділених перегородками приміщеннях — мешкали тисячі осіб. У кожній кімнаті було по кілька десятків людей. На сім’ю часто давали тільки одне ліжко, між ліжками висіли шнурівки, а на них — простирадла, щоби забезпечити людям бодай якийсь особистий простір. Репатріанти здебільшого понуро мовчали, мало хто розповідав свої історії. Кожна сім’я мала дуже багато дітей, переважно не схожих між собою. Ніхто не знав, чиїми були ті діти. Тут зібралися переважно так звані «слабкі» сім’ї — ті, в яких не було чоловіка чи де він був калікою або вже старим, а жінка мала на утриманні двох чи більше дітей: своїх чи підібраних під час війни. Члени таких сімей не мали шансів на роботу за кордоном, де агентства вербували переселенців у копальні, на фабрики та на заводи Європи, США, Бразилії. Вербували самотніх або ж тих, хто був зі «сильних» сімей, де чоловік іще мав фізичну силу, а діти вже трохи підросли.
Старенька бабця, котра спала на ліжку поряд зі Софією, не мала взагалі ніяких речей. Усе її майно згоріло під час бомбардування, і вона носила зі собою лише хустину, в якій лежала паралізована черепаха. Черепаху під час бомбардування, мабуть, контузило, бо вона вже не могла вилізти зі свого панциря. Жінка дбайливо годувала її з ложечки, а єдине, що могла черепаха, — це витягувати голову за рідким варивом, яке репатріантам давали двічі на день.
Після двох тижнів у пересильному таборі проходили медогляд. Софія страшенно боялася, що виявлять її вагітність, бо з вагітними жінками поводились особливо жорстоко, і їй не раз доводилося бачити, як просто посеред поля в котроїсь із них траплявся викидень. Декотрі так і стікали кров’ю, бо до них не дозволяли нікому підходити.
Проте лікар, котрий оглядав Софію, був такий п’яний, що нічого не помітив. Зрештою, медогляд був лише формальністю, тож лікарі навіть не дивилися на переселенців, а, за звичаєм усіх радянських лікарів, лише заповнювали папери.
Потім усіх мешканців табору повантажили в товарні вагони і повезли до американської зони окупації. Маршрути залізничних перевезень усе ще були складні, бо колію майже на всіх напрямках було зруйновано і ще не відбудовано, тому доводилося робити великі об’їзди і довго простоювати на кожній ділянці, чекаючи, поки звільниться дорога.
До американської зони в’їхали вночі. Військові одразу ж почали розносити по вагонах немовлят, котрих жінки повикидали з вікон. Дівчата, народивши дітей на окупованій території, боялися повертатися з ними, тож викидали малюків просто з вікон потяга. Софії стало недобре, коли вона побачила таке немовля на руках у солдата. Поряд заплакала якась старша дівчинка і просила маму взяти дитинку зі собою. Мати терпляче пояснювала дівчинці, що така дитина не доживе до Львова, бо її нічим годувати. Зрештою, військові, так і не знайшовши матерів немовлят, забирали їх до ясел, організованих при військовій комендатурі.
