Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

з аутсайдерської позиції та мчать уперед, обганяючи Італію та Німеччину, він бачив, але не розпізнав провісників його загибелі. Він не міг знати, що одного прекрасного дня сотні тисяч таких же хлопців, як і вони, що поділяють їхню сутність — порядних і скромних, не привілейованих, таких, що не мають переваг за якісь свої особливості, просто надійних, відданих і наполегливих — повернуться до Німеччини, одягнені в зелено-коричневу форму, переслідуючи його.

Вони майже всі тепер відійшли в інший світ — легіони юнаків, які врятували світ у ті роки, саме перед тим, як я народився. Але того дня, стоячи на балконі «Хаус Веста», я був охоплений вдячністю за їхню доброту і їхнє милосердя, їхню смиренність і честь, їхню просту громадянськість і за все, чого вони навчили нас, перш ніж пронеслись по вечірній воді і, нарешті, розчинилися в темряві ночі.

Однак один із золотих медалістів перегонів 1936 року залишився з нами і донині — «Husky Clipper». Протягом багатьох років він зберігався на старій човновій станції і переважно не використовувався, за винятком веслування з нагоди 10-річних ювілеїв хлопців. Кілька років у 1960-ті його орендував Тихоокеанський лютеранський університет у місті Такома. У 1967 році університет Вашингтона попросив повернути човен, відновив його і виставив на огляд у студентській спілці. Пізніше він був виставлений у Меморіальному центрі веслування Джорджа Покока в Сіетлі.

Нині він перебуває на човновій станції Конібеара Вашингтона, у просторій відкритій будівлі, зведеній у 1949 році і нещодавно відремонтованій. Він висить у світлому й привільному залі, опускаючись зі стелі витонченою голкою з кедра та ялини, і його червоно-жовтий дерев’яний корпус виблискує під світлом маленьких точкових світильників. Удалині за ним, за скляною стіною на східному боці будівлі, випросталося озеро Вашингтон. Час від часу люди заходять помилуватися ним. Вони знімають човен на фото і розказують один одному, що знають про нього і хлопців, які веслували в ньому у Берліні.

Але він там для чогось більшого ніж для прикраси і захоплення. Він існує для натхнення. Щоосені кілька сотень першокурсників — хлопців у один день та дівчат у інший, більшість із яких високі, а деякі помітно низенькі — збираються під ним у жовтні в пообідній час. Вони заповнюють реєстраційні картки і тривожно озираються довкола, оцінюючи один одного та нервово перемовляючись, поки перед новачками не виходить тренер і не закликає до спокою гучним, серйозним голосом. Коли вони заспокоюються, він починає говорити про те, на що вони можуть очікувати, якщо сподіваються на місце в його екіпажі. Зазвичай у першу чергу він говорить про те, як важко це буде, якими довгими будуть години тренувань, якими холодними, вологими й сумними вони будуть. Він звертає увагу, що члени екіпажів Вашингтона, як правило, мають найвищі середні бали в навчанні серед усіх інших спортивних команд на території кампуса, і що це невипадково. Від них очікуватимуть добрих результатів як у навчальних аудиторіях, так і в човнах. Потім він злегка змінює тон і починає говорити про честь отримати право веслувати однією із білих лопатей Вашингтона. Він говорить про недавні регіональні перемоги, про столітнє на сьогоднішній день суперництво з Каліфорнією, про національну та міжнародну репутацію веслувальної програми, про численні чемпіонати, виграні юнаками і дівчатами Вашингтона, про десятки олімпійців обох статей, яких виростила програма.

Нарешті, він робить паузу, відкашлюється, піднімає руку і вказує на «Husky Clipper». Кілька сотень ший витягуються. Серйозні молоді очі дивляться вгору. Новий, глибший рівень спокою починає панувати у залі. І тоді він починає розповідати історію.

Від автора 

Якщо книжки, як кажуть, мають серця і душі — а я вірю, що мають — ця книжка зобов’язана своїм серцем і душею одній людині більше за всіх інших: дочці Джо Ранца Джуді Уіллман. Я не зміг би почати розповідати історію Джо і ширшу історію олімпійського екіпажа 1936 року, якби не було глибокої співпраці Джуді зі мною на кожному етапі проекту. Її внески надто значні, щоб перелічувати їх тут, але вони включають і те, що вона поділилася зі мною своєю великою колекцією документів і фотографій, і те, що вона познайомила мене з членами екіпажа та їхніми сім’ями, а також рецензувала та коментувала багато нарисів книги на всіх стадіях її створення. Усе це, однак, блідне порівняно з одним особливим внеском: незліченну кількість часу вона провела, сидячи зі мною у вітальні, розповідаючи історію свого батька, іноді зі сльозами на очах, іноді радісно, але завжди з безмежною гордістю і любов’ю.

Джуді зростала, всотуючи деталі досягнень свого батька і труднощів, які він переживав, а також психологічного впливу на нього обох. Вона провела численні години в дитинстві, слухаючи його розповіді. Вона дізналася про роль її матері в юності Джо, коли та працювала пліч-о-пліч із нею на кухні. Протягом багатьох років за частими посиденьками вона добре пізнала інших 8 веслярів і вважала їх мало не членами сім’ї. Вона слухала, як батько Джо, який на той час примирився із сім’єю і якого ласкаво називали «татко», розповідав свою версію історії. Вона дізналася погляд на речі Тули від її дядька — сина Тули Гаррі-молодшого. І протягом майже 60 років вона ставила нескінченні питання, збирала газетні вирізки, пам’ятні реліквії та документувала кожну деталь. По суті, вона стала хранителькою історії своєї сім’ї.

У кількох місцях цієї книги я цитую частини розмови або заглиблююсь у думки, у які були посвячені лише Джо або Джойс. Хоча ніхто не був там, щоб записати ці розмови, і ніхто не робив стенограми думок цієї пари, Джо і Джойс були головними свідками своїх життів, і вони є першоджерелами цих фрагментів історії. За кілька місяців, протягом яких я міг інтерв’ювати Джо, перш ніж той помер, він поділився не тільки основними фактами їхньої історії, а також,