Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Джордж і Френсіс Пококи та Ел і Хейзел Ульбріксони зупинилися в Англії дорогою додому. Покок уперше за 23 роки зміг відвідати свого батька, що був тепер розбитим старістю і перебував у дуже скрутному матеріальному становищі. В Ітоні Покок знайшов двох із тих чоловіків, із якими працював ще підлітком у старій човновій майстерні — Фроггі Віндзора і Боша Барретта. Обидва обійняли його від щирого серця, а потім показали перше судно, збудоване Пококом — човен-одиночку з норвезької сосни і червоного дерева, у якому він виграв 50 фунтів у Путні 28 років тому. Досі в хорошому стані, нині він був улюбленим човном хлопців Ітона. Покок одразу вийшов у ньому на Темзу, гордо веслуючи вперед і назад у тіні Віндзорського замку, а Френсіс зняла про це короткий фільм на камеру.
На середину жовтня всі вже повернулись до Сіетла, і настав час зборів команди 1936-1937 рр. веслувального сезону. Боббі Мок закінчив університет із відзнакою і був призначений помічником тренера до Ела Ульбріксона. Всі інші повернулися в команду човна.
Наступної весни, уранці 17 квітня 1937 року, «Сан-Франциско Кронікл» вийшла із заголовками про поєдинки: «Галета біжить сьогодні!» і «Каліфорнійці сьогодні зустрічаються з екіпажем Вашингтона». Того дня кінь Галета виграв 10 тисяч доларів у додатковому заїзді перегонів «Марчбанк Гандикап» на іподромі «Танфоран» у Сан-Бруно, перетнувши фініш на 3 довжини корпусу попереду. На протилежному боці затоки хлопці з Вашингтона перемогли Каліфорнію на лимані Окленда на переконливі 5 довжин. Галета був на самому початку своєї кар’єри, а багато хто з хлопців уже наближались до кінця їхньої. Але перед тим вони залишили ще один слід в історії веслування. 22 червня хлопці знову веслували за титул національних чемпіонів у Поукіпзі. Вашингтонські першокурсники вже виграли у своїй категорії, так само як і юніорський екіпаж. Коли вистрілив стартовий пістолет, хлопці основної університетської команди ринулись в атаку вниз по річці, промчавши повз човен Військово-морського флоту на позначці 3.2 кілометра, залишивши позаду його і 5 інших екіпажів, та виграли перегони з випередженням на 4 довжини. Вони встановили новий рекорд дистанції та здобули досягнення, яке східні спортивні оглядачі за кілька годин до того проголошували неможливим, — другу поспіль абсолютну перемогу в усіх категоріях регати в Поукіпзі.
Після перегонів наймудріший і найстаріший серед колег Ела Ульбріксона Джим Ейк «Десятка» із Сіракуз, нарешті, відверто сказав, що він думав про основну університетську команду Вашингтона протягом довгого часу: «Це найвидатніша вісімка, яку я будь-коли бачив, і не сподіваюсь, що колись ще побачу інший екіпаж такого рівня». Із вуст людини, яка бачила веслувальні екіпажі, що виходили на маршрут змагань із 1861 року, це була вагома заява.
Регата в Поукіпзі була останніми перегонами для Роджера Морріса, Коротуна Ханта і Джо Ранца. За розрахунками Рояла Брогема, зробленими тієї ночі на серветці в барі, за 4 роки веслування в коледжі кожен із них пройшов на веслах приблизно 6990 кілометрів — достатньо велика відстань, щоб переміститися із Сіетла в Японію. На цьому шляху кожен із них виконав близько 469 тисяч ударів веслом, і все це в рамках підготовки до лише 45 кілометрів фактичних університетських перегонів. За ці 4 роки, на цих 45 кілометрах, троє із них — Джо, Коротун і Роджер — жодного разу не були переможеними.
Роял Брогем звіддаля спостерігав за хлопцями, як вони залишали свою човнову станцію в Поукіпзі наступного дня, і написав: «Восьмеро веслярів спокійно потиснули один одному руки, розійшлися різними дорогами, і екіпаж, проголошений найкращим поєднанням веслувальних талантів у одній команді усіх часів, відійшов у історію».
Через кілька днів після церемонії закриття Олімпійських ігор 1936 року нацисти знову взялись за переслідування німецьких євреїв та інших націй, над якими, як вважали, були вищими, із дикою і невблаганною мстивістю. Антисемітські таблички були розвішані знову, жорстокість і терор відновилися та посилилися. У грудні Герман Герінг таємно зустрівся із низкою німецьких промисловців у Берліні та в приватній бесіді сказав те, чого не міг поки сказати публічно: «Ми вже на порозі мобілізації, і ми вже у стані війни. Єдине, чого поки бракує — реальної стрілянини».
Великий світ не знав про це нічого. Ілюзія, що оточувала Олімпійські ігри, була досконала, обман — вчинений віртуозно. Йозеф Геббельс майстерно виконав те, що мають робити всі хороші пропагандисти — переконати світ, що їхня версія реальності є резонною, а версія їхніх опонентів упередженою. Здійснюючи цей план, Геббельс не лише створив переконливе бачення нової Німеччини, а й підірвав позиції опонентів нацистів на Заході, будь то американські євреї у Нью-Йорку, або члени парламенту в Лондоні, або стривожені парижани — усіх їх виставили в такому світлі, мовляв, вони були верескливими, істеричними і неправильно інформованими. Коли тисячі американців повернулися додому з Олімпійських ігор тієї осені, багато з них почувались так, як один їхній співвітчизник, котрий цитувався в німецькій пропагандистській публікації: «Що стосується цього чоловіка, Гітлера... Ну, я вважаю, що ми всі хотіли би привезти його із собою назад до Америки, щоб він нам тут організував усе саме так, як влаштував у Німеччині».
Прем’єра фільму «Олімпія» Лені Ріфеншталь відбулась у Берліні 20 квітня 1938 року, організована як пишна феєрія в кінотеатрі «УФА — Паласт ам Цоо». Гітлер і вся нацистська еліта були присутні на ній, поруч із послами й дипломатичними представниками із понад 40 країн, у тому числі зі
