Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Мимовільна зболена відраза закралась у його інтонації, проглянула в його очах, і це не сховалось від жінки, обдарованої талантом співчутливої інтуїції. Вона відвела погляд від жалюгідного зламаного чоловіка, який лежав при смерті, — охоплена жахом, вона не хотіла більше нічого чути про те срібло.

— Ні, капатасе, — відповіла пані Ґулд. — Нікому воно тепер не потрібне. Хай пропадає пропадом.

Почувши ці слова, Ностромо заплющив очі й ані слова більше не вимовив, ані не ворухнувся. За дверима палати жінок зустрів доктор Моніґем, украй схвильований, очі його гарячково блищали.

— Ну, пані Ґулд, — заговорив він, майже брутальний від нетерплячки, — скажіть мені, я був правий? Тут є таємниця. Ви щось з’ясували, еге ж? Він розповів вам…

— Нічого він мені не розповів, — стримано відповіла пані Ґулд.

В очах доктора Моніґема згас вогонь його питомої ворожості до Ностромо. Він покірно відступив. Пані Ґулд він не повірив. Але її слово було законом. Він сприйняв її заперечення як непоясненну неминучість, що утверджувала перемогу генія Ностромо над його власним. Навіть перед цією жінкою, яку він самозречено любив таємною любов’ю, йому завдав поразки неперевершений капатас карґадорів, чоловік, який усе життя жив з того, що вдавав незламну вірність, прямоту і відвагу!

— Прошу, негайно пошліть когось по мій екіпаж, — проказала пані Ґулд з-під відлоги. І, обернувшись до Джізелли Віоли, додала:

— Ходи до мене, дитино, ходи ближче. Ми зачекаємо тут.

Джізелла, в якої серце краялось від горя, з розпущеним волоссям, що спадало їй на обличчя, по-дитячому притулилась до неї збоку. Пані Ґулд провела рукою по плечу недостойної доньки старого Віоли, бездоганного республіканця, героя, який ніколи нічим себе не заплямував. Поволі, поступово, мов зів’яла квітка, голівка дівчини, яка готова була піти на край світу за злодієм, схилилась на плече доньї Емілії, першої леді Сулако, дружини сеньйора адміністрадóра копальні Сан-Томе. І пані Ґулд, усім тілом відчуваючи здушені ридання Джізелли, розтривожена й розхвильована, пережила першу й останню гірку хвилину у своєму житті. Хвилину, гідну самого доктора Моніґема.

— Заспокойся, дитино. Дуже скоро він забуде тебе заради свого скарбу.

— Сеньйоро, він мене кохає. Він мене кохає, — розпачливо шепотіла Джізелла. — Він кохає мене так, як ще ніхто нікого не кохав.

— Мене теж кохали, — холодно сказала пані Ґулд.

Джізелла судомно припала до неї.

— Ох сеньйоро, але ж вас обожнюватимуть довіку, — проридала вона.

Пані Ґулд поринула у мовчанку і не порушила її, поки не прибув екіпаж. Тоді допомогла сісти в нього напівзомлілій дівчині. Коли лікар зачинив дверцята ландо, донья Емілія вихилилась до нього.

— Ви нічого не можете вдіяти? — прошепотіла вона.

— Ні, пані Ґулд. Та й не дозволить він нам ані пальцем себе торкнутись. Однак це вже не має значення. Я лише раз оглянув… Жодних шансів.

Але він пообіцяв тієї самої ночі провідати старого Віолу та його старшу доньку. Він може попросити, щоб його підкинули до острова поліцейським човном. Лікар постояв на вулиці, проводжаючи поглядом ландо, яке повільно від’їхало, запряжене білими мулами.

На нових причалах, де горіли разки ліхтарів та височіли темні силуети кранів, розійшлися чутки про якийсь нещасний випадок — нещасний випадок, що трапився з капітаном Фіданцою. Кілька волоцюг — найбідніших бідняків — стовбичило біля дверей лікарні невідкладної допомоги, перешіптуючись у місячному сяйві, що підсвічувало порожню вулицю.

Коло пораненого не було нікого, крім блідого фотографа, маленького, миршавого, кровожерного ворога капіталістів, який умостився на високому табуреті біля узголів’я ліжка, підібгавши коліна собі до підборіддя і підперши його руками. Його привів один товариш, який, допізна працюючи на верфі, почув від негра з ланчі, що капітана Фіданцу привезли на берег, смертельно пораненого.

— Маєте якісь розпорядження, товаришу? — занепокоєно спитав він. — Не забувайте, що для нашої роботи нам потрібні гроші. З багатіями треба боротися їхньою власною зброєю.

Ностромо нічого не відповів. Його візаві й не наполягав, просто сидів скарлючившись на табуреті, волохатий, розкуйовджений, подібний до горбатої мавпи. Нарешті після довгої мовчанки урочисто заговорив:

— Товаришу Фіданцо, ви відмовилися від будь-якої допомоги того лікаря. Він і справді небезпечний ворог народу?

У тьмяно освітленій палаті Ностромо повільно повернув голову на подушці й розплющив очі, уп’явшись загадковим і глибоко зацікавленим поглядом у чудернацьку постать, що вмостилась біля його ліжка. Потім голова його перекотилась на інший бік, повіки зімкнулись і капатас карґадорів пролежав годину нерухомо, лише часом здригався, що свідчило про найлютіші муки, і без жодного слова і стогону помер.

Доктор Моніґем, пливучи поліцейською шлюпкою до островів, споглядав мерехтіння місячного сяйва на гладіні затоки та високий чорний силует Великої Ісабели, звідки, з-під хмарної запони, линув у далечінь сніп світла.

— Веслуйте тихше, — попросив він, гублячись у здогадах, щó ж там з’ясується. Спробував уявити Лінду та її батька і відчув якусь дивну відразу. — Веслуйте тихше, — повторив він.

*

Від тієї миті, коли Джорджо Віола вистрелив у крадія своєї честі, він не зрушив з місця. Стояв, уперши рушницю в землю і стиснувши в руці її цівку біля дула. Лінда, після того як ланча, що назавжди забрала в неї Ностромо, відчалила від берега, підійшла і стала перед батьком. Здавалося, що він не помічав її, але коли вона, більше не в змозі вдавати спокій, крикнула:

— Знаєш, кого ти вбив? — він відповів:

— Раміреса, волоцюгу.

Бліда, уп’явшись у батька божевільним поглядом, Лінда розреготалась йому в очі. По хвилі й він кволо засміявся разом з нею, приглушено відлунюючи її регіт на низьких тонах. Тоді вона перестала реготати, а старий промовив, як ошелешений:

— Він крикнув голосом мого сина Джан’ Баттісти.

Рушниця випала з його розціпленого п’ястука, але рука ще якусь мить залишалась витягнутою, ніби й далі мала опертя. Лінда грубо вхопила його за цю руку.

— Ти надто старий, аби зрозуміти. Ходімо до хати.

Джорджо дозволив їй відвести себе. Важко перечепився через поріг, мало не впавши разом з донькою. Його тривожність і мотанина протягом останніх кількох днів нагадували нерівне палахтіння світильника, який ось-ось погасне. Старий ухопився за спинку свого стільця.

— Голосом мого сина Джан’ Баттісти, — важко повторив він. — Я чув його… Раміреса… негідника…

Лінда допомогла йому сісти і, низько нахилившись, просичала йому у вухо:

— Ти вбив Джан’ Баттісту.

Старий посміхнувся з-під густих вусів. У жінок бувають дивні фантазії.

— Де малá? — спитав він, здивований тим, що хата — вистуджена, аж холод пробирає, а лампа, при якій він полюбляв просиджувати по півночі над розгорнутою Біблією, світить незвично тьмяно.

Лінда трохи повагалась, а тоді відвела очі.

— Спить, — відповіла вона. — Поговоримо про неї