Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

«Мужики, брейк. Дерево пиляти не смій, ясно? Тут заповідник, якщо не ясно. Я журналіст, ідіть з цією пилкою подалі, щоб у вас потім проблем не було».

Його чорнявий товариш стояв мовчки, не зважуючись зайняти чиюсь позицію. Білий підтиснув губи і вигляд мав суворий і рішучий.

Лисий із ножем дивився похмуро, з-під лоба. Погляд у нього був непохитний, підборіддя задерте догори. Дивився він білому просто в очі, а нижню губу недобре виставив уперед.

Нарешті щось помінялося в повітрі, і бугай із явним невдоволенням опустив бензопилку й тут же вимкнув її.

«Ето правільноє рєшєніє, — прокоментував чоловік із ножем. — Уходітє, пока не пролила́ся кров».

«Ладно, Стьопа, — озвався врешті білявий із виглядом переможеного. — Поїхали лучче на Бучак, шо з придурков возьмеш».

За якихось три хвилини їх уже там не було: вони кинули назад свої ще не розкладені речі, бензопилку в багажник машини, і разом зі своїми тьолками, які весь цей час вели себе вкрай мудро і не втручалися в цей діалог, зникли на лісовій дорозі, здійнявши наостанок хмару куряви.

«Еті придурки не понімають, що вони находяться в Зоні, а в Зоні так вести себе нєльзя. Інакше наказаніє буде очєнь суровим», — сказав мій новий знайомий.

Чоловік склав ножа і присів до зачовганого пакета, що валявся біля дерева. Він дістав із кулька пляшечку з-під води і з горлечка зробив пару добрих ковтків.

«Самогон, — сказав чоловік. — Обично ні с кєм не ділюсь, но в данном случаї могу сдєлать ісключєніє. Етому дєрєву сто лєт. Ти мені помог захистити його».

«Дякую», — Федір зробив ковток браги, що тхнула сивушними маслами, бо мені також потрібно було перевести подих. Сів біля чоловіка і закурив. Він ще раз надпив із пляшечки, такої ж зачовганої і брудної, як і кульок, з якого ту було взято, Федір, натомість, від другого ковтка відмовився. — А що таке Зона?»

«Ето вот все, що ти тут бачиш. Ето Зона. От Бучака і до Трахтемирова. Весь полуостров — це велика геопатогенна зона. Ето Зона».

«Кстаті, мєня зовут Павло Русич, — представився чоловік. — Або просто Сталкер».

«Федір. Федір Могила».

«Ти отчаянний малий, Фєдя. — сказав Русич. — Мнє ето в тобі нравиться».

«Я згубив дорогу до Рожени».

«Пішли, я тебе проведу», — сказав Русич, і, відсьорбнувши ще разок із пляшки, сховав її назад до кулька, й ми пішли. — Я, вопше-то балакаю по українськи, но в городє обично перехожу на руский».

Вигляд у Русича був похмурий: скошений лоб із великою лисиною аж за потилицю, м’ясистий ніс і каламутні очі, прикриті крислатими бровами. Обличчя невдахи. Власне, це брови робили його вигляд відлякуючим. Тільки трохи згодом, коли Русич почав говорити і коли його слова виявилися словами далеко не пияка, Федір помітив притаманні його обличчю шляхетні риси: чоло, що було скошене, як на картинках Ломброзо, крім того, було ще й високим, інтелектуальним. Раптом Федір побачив, що у цьому обличчі є вдумливість, уважність, проникливість. Є непомічена ним раніше гідність.

Почалася його історія з того, що він назвав себе графологом і візуальним психодіагностом у відставці. На моє запитання, що він робить тут серед лісів, Павло (я уточнив його повне ім’я — Павло Сергійович — і, для годиться, надалі називав його саме так) сказав, що зараз хворіє, і тут, на Бучаку, перебуває в лікувально-трудовому профілакторії імені Русича. Федір вирішив уточнити, що то за таємничий профілакторій, та Павло Сергійович загадково відповів що тут є «тайні місця», в яких він відновлює свою зламану психіку. Потім, через рік, так уже сталося, що ми зустрілися вдруге, — що характерно, майже в тому ж самому місці, і Федір дізнався, що у Сталкера тут — не багато, не мало — є викопана власними руками печера. До неї він Федора не проводив. Вочевидь, Федір ще не дозрів у стосунках отримати таку довіру, однак зрозумів, що печера — це і є легендарний лікувально-трудовий профілакторій, і що копає він її вже багато років, принаймні вісім так точно. З його історій, у яких постійно фігурували ті самі персонажі — Сашко і Степанчик — які, судячи з усього, постійно робили там дві речі: різалися в карти і хляли горілку, — Федір зрозумів, що коло спілкування Русича доволі тісне, а печера є чимось дуже особистим і таємничим. Людей він ділив на клани і говорив про них так: «Он с нашего клана, а етот не с нашего, а с етім кланом ми перебуваємо во вражді». Для нього світ був полем нескінченної битви між кланами. Одні були мисливцями на Звіра, інші — сприяли його приходу. Сам Русич казав, що він «не охотнік». Про себе він казав, що він — сталкер. Він водив людей на Зону.

«А хто такий Звір, Павле Сергійовичу?»

«Об етом не разговарюють. Послушай Бутусова, “Птіца-каратєль”. Ти сам всьо поймеш».

Звір жив в Анти-Зоні.

Анти-Зона була дзеркальною протилежністю Зони. І йшли вони завжди поруч, пліч-о-пліч. Тут, на півострові, була Зона. Там, на іншому березі, мешкав Звір.

«Когда молнії ударяють, ето оні вижигають дітьонишів Звєря. У Бутусова ето всьо єсть». — Це він про блискавки, що влітку часто били в протилежний берег.

У місті Звір теж мав анклави. Там були клани, які бажали його кланові смерті. «Обичниє дєвочкі і мальчікі, но служат Звєрю».

У місті були «поштові ящики». Це були маленькі острівки Зони, через які можна було відправити на Зону сигнал про біду, попросити про допомогу, загадати собі бажання.

Це було головною темою всіх їхніх розмов про Зону — Зона, як і у Стругацьких, так і тут, на Трахтемирові, виконувала бажання. Зона могла змінити сценарій людської долі. Десь там, на Зарубинці, був один із полюсів Зони. Там був зарубинецький Камінь.

«А чому вона виконує бажання, Павле Сергійовичу?»

«Там, глубоко внизу, там зариті машини Бога».

Машини Бога. Ось що таке Зона.

Русич легко перетравлював найпронизливішу езотерику типу книг Шилова. Або, наприклад, Мулдашева. Усе, що говорилося про древні цивілізації, заворожувало його і легко вкладалося в його картину світу. Під дією алкоголю та картина була доволі пластичною, але, наскільки Федір устиг дізнатися зі спілкування з ним, вона була цілком завершеною. Центральним елементом його картини світу була Зона.

Зона сама прикликала до себе своїх сталкерів.

Цими історіями Русич ділився з ним охоче, можливо, тому, що Федір заслужив якийсь мінімум довіри, просто з’явившись у потрібний час там, біля дерева — втім,