Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

Зоно, ти знаєш, я хотів би, щоб ми ніколи не розлучилися, а жили однією родиною до кінця своїх днів. Коли на кухні зовсім смеркається, у двері дзвонять — приходить Глаша. Мені незручно перед нею, та Глаша робить вигляд, наче нічого не трапилось, наче все так, як завжди. Глаша приєднується до нас і теж їсть спагеті. Ось ми зібралися. Одна родина. Нехай воно все замре в цю мить.

Коли з вечерею було закінчено, Вадік дістав зі сховку шишку і став її активно кришити, а накришивши, заладував трубку і передав її Глаші.

— У світі, карочє, капєц, що робиться, — почав Вадік, як слід прокашлявшись і передавши люльку Тоні. Тій уже було досить, тож вона передає її мені. Я пропускаю Глашу вперед, і Глаша робить акуратних півзатяжечки. Вона не курець — вона робить це, знову ж таки, лише для мене. Затягується і, затримавши дим, передає мені девайс, кидаючи на мене короткий, турботливий погляд. — Ми, коротше, з Тонею дивилися відео про календар майя — і по календарю майя ці десять днів називаються тижнем смерті. Тому ці всі пожежі зараз відбуваються, і ще багато всякого має трапитися. Катастрофи, епідемії, війни... Вобщем, повний кіндрат наступає.

— Лулу Октябрьов викинувся з вікна, — повторив я їм ранкову новину.

— Москва задихається, — озвалася Тоня. — Он, Глаша тут у графа Воронцова досі стрес зняти не може, хоча ми вже йому і віскас, і рибу... Куди тільки дивиться Хаббл?

І так далі. Усе це вони вже обговорювали десятки разів, та щоразу це — як пісня. Їм подобалося відчувати, що цей світ скоро брикнеться, і хотілося вірити, що після короткого спазму у грудні 2012-го тиранія нового порядку впаде, і космічна свідомість охопить планету.

Вони відкрили фотографію Лулу на макбуку, і Тоня поставила біля неї свічку. Вони включили якісь буддійські мантри, Вадік запалив індійську паличку і посипав голову свого улюбленого слоноголового божества червоним порошком. На кухні стало затишно. І тоді він розказав їм про свій задум.

— Мене накриває, Вадіку, — сказав я. —Ви не хочете поїхати на кілька днів на природу, відпочити? На Канівське море. Сосни, пісок, Дніпро, безлюдні місця...

— А чому саме туди? — спитала Тоня.

— Там Зона, — пояснив Вадік. — Там є одне місце, камінь бажань. Там можна поміняти свій сценарій. Тоню, ти не хочеш з нами на Зону?

— Навіть не підлещуйся.

Там, у хащах Трахтемирівського півострова, який останні шістдесят років вважався заповідником і залишався більшою чи меншою мірою закритою територією, куди не пускали туристів, в мальовничому урочищі знаходилося старе козацьке село Зарубинці. У шістдесяті його мешканців терміново депортували, саме село — знищили тракторами впродовж кількох днів, а всю територію Трахтемирова оголошено закритою зоною. Подейкували, що там був якийсь військовий об’єкт. У дев’яності, як розповідав мені Сталкер, об’єкт було розформовано, після нього на Трахтемирові залишилися закинуті сади з шовковицею — там вирощували шовковичного шовкопряда.

Зона виходила далеко за межі Трахтемирова, охоплюючи Бучак, Букрин та інші прилеглі землі біля Трахтемирова, доходячи ледь не до Витячева, та епіцентром Зони був півострів, що зубом виступав із материка проти течії Дніпра. А одним із головних місць на Трахтемирові було урочище Зарубинці — там, де знаходився камінь бажань. На камені можна було змінити свій сценарій. Зона була особливою територією, куди ти міг потрапити тільки з провідником.

— Слухай, Федю, а ти можеш розказати в кількох словах про Зону? Я послухав би ще раз, — попросив його Вадік, і Федір кивнув.

* * *

Із Павлом Сергійовичем вони познайомилися в Зоні. Це сталося років два тому — він пішов на самотню пішу прогулянку і, як годиться, заблукав. Було щось чарівне в тому, щоби згубитися серед невеликого клаптику лісу. Заблукав він у Бучацьких лісах, десь, як Федір припускав, у районі Роженої криниці. Бродячи перехресними стежками, він почув якісь людські голоси і, подолавши зарослий деревами пагорб, побачив картину — серед невеликої галявини стоїть чоловік років п’ятдесяти з ножем у руках. У нього скошене чоло, що переходить у велику лисину, на ньому брудна матроска, і підборіддя в нього гордо задерте. Біля нього стоять якісь молодики з бензопилкою і щось йому кажуть. Він спустився ближче і почув першу репліку, з якої почалося його знайомство зі Сталкером: «Нє подході, ілі я тєбя уб’ю. Я прєдупрєждаю». Ці слова були адресовані не Федорові, а хлоп’язі з бензопилкою. Хлоп’яга, схоже, щойно з армії або з тренувального залу, судячи по розпухлому від м’язів торсу, безпорадно озирався то на свого трохи кволішого в плані фізичної форми товариша, то на невидимих глядачів. «Та йолкі палкі, ну й придурок», — спльовував він на землю, і то скидав бензопилку в руці, готовий завести її, то, помічаючи рішучий вигляд чоловіка в матросці, знову опускав її.

«Що тут у вас відбувається?» — спитав Федір і подивився на чоловіка з розкладним ножем. Пика у нього була червоною, як у пияка, і мала хворобливий вигляд. Та й тілом він видавався кволим, знесиленим, але погляд у нього був жорстким. Вигляд у чоловіка з ножем був бідовий і вкрай рішучий.

«Еті прідуркі хотят спіліть вот ето дєрєво, — сказав чоловік абсолютно рівним голосом, поплескавши рукою по товстому дубові. — І я іх предупредив: еслі оні хоть на сантиметр ще наблизяться, я іх прикончу, ето я ім обєщаю».

Говорив він російською з сильним українським акцентом, і говорив він як у Бабеля: хотілося, щоб він сказав щось іще.

Дерево, за яке йшла мова, видавалося старим і крислатим, і Федір зрозумів, що стоїть на правильному боці.

«Слушай, мужик, ну будь умним, отойди, а?» — з цими словами білявий хлоп’яга з бензопилкою смикнув за кільце і заніс її у повітря. Мотор пилки заревів, а стрічка тонко задзвеніла.

Чоловік із лисиною і ножем у руках відступив ще на крок до дерева, майже впершись у нього спиною.

«Я ста́рий алкаш, і мнє тірять нєчєго, — сказав він, і Федір заворожено дивився, як рухаються його губи, вимовляючи ці прості, переконливі слова. — А ти ще молодой, щоб умирати тут. Обєщаю, смєрть буде бистрою, поскольку ножик очєнь острий. Можеш начінать. Могу гарантіровать, шо ми ляжемо тут вмєстє. Хорошо подумай, етого лі ти хочєш».

Я відчув, як між чоловіком з ножем і молодим бугаєм відбувається протистояння воль: і той білий відчув, що старому справді втрачати нічого. У цей