Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Танці перемежовувалися грою в фанти і піжмурки. Молодь веселилася від душі.

У розпал свята, коли Станіслав був зайнятий гостями, Жозефіна підійшла до Гертруди, взяла її під руку і запропонувала пройти на терасу.

— Мила моя, — почала Мнішек, дивлячись ув очі Коморовській. — Мені здається, ви даремно гаєте час, із вашої витівки нічого не вийде.

— Про що ви, графине? — здивовано запитала Гертруда.

— Не прикидайтесь дурненькою. Ви прекрасно зрозуміли, що йдеться про Станіслава. Любонько, наші батьки вже давним-давно вирішили нас одружити. Я думаю, з нас вийде чудова пара. А що можете дати Станіславу ви? Ви — убога дворянка, хоча і досить гарна собою. Зрозумійте, одружившись зі мною, граф отримає прекрасну можливість стати королем Речі Посполитої. Чоловіки дуже гонористі і такими речами не розкидаються. Якщо ви справді кохаєте Потоцького, то повинні бажати йому щастя і непомітно піти з його серця. Нехай ця перша закоханість залишиться для нього тільки світлим спогадом.

Обличчя Жозефіни зробилося сумним.

— Очевидно, вам невідоме таке почуття як кохання, — промовила Гертруда червоніючи. — Страшно уявити, що чекає з вами графа…

Графиня Мнішек презирливо усміхнулася.

— Помиляєтесь. У Варшаві я запаморочила голову не одному молодому чоловікові. Я прекрасно знаю, чого хочуть чоловіки від нас. Крім того, мила моя, граф і графиня ніколи, запам’ятайте, ніколи не дадуть згоди на ваш шлюб. А графиня дуже норовлива і жорстока.

— Я не вірю вам, — спокійно відповіла Гертруда. — Графиня і граф — добрі люди, займаються благодійністю, побудували тут лікарню і костел. А гроші… Я вважаю за краще не заглядати в чужий гаманець, але не думаю, що це питання для батьків важливіше, ніж щастя сина.

— Ха-ха-ха! Ви мені здавалися розумнішою і проникливішою, — нервово відповіла Жозефіна. Вона вже не усміхалась. Холодним тоном додала: — Ви дуже помиляєтеся щодо доброти графині! Перше враження таке оманливе, любонько.

— Я не бажаю продовжувати цю розмову, — Гертруда злегка вклонилася і відійшла від Жозефіни.

«Проте вона змогла зіпсувати мені настрій, — подумала вона. — Що ж робити? Тихенько поїхати означає визнати свою поразку, залишитися — але від колишньої веселості не лишилося і сліду».

Із цими думками вона вийшла в парк. Назустріч їй мчала щаслива Кордуля.

— Ой, Гертрудочко, як тут весело і гарно! А ти чому така сумна?

— Просто розболілася голова. Збирайся, поїдемо додому, — відповіла сестра, а про себе подумала: «Врешті-решт Станіслав — чоловік, і він повинен сам вирішити, кого кохати, а кого — ні».

Вона веліла слузі подати їхній екіпаж і попросила через півгодини передати Станіславу свої вибачення через раптовий від’їзд.

А Потоцький у цей час, розмовляючи з кимось із гостей, очима шукав Гертруду. Не побачивши її поблизу, вибачився і попрямував на пошуки.

Навколо молоді люди танцювали, обмінювалися люб’язностями, усміхалися, невимушено розмовляли. Станіслав думав про Гертруду. Де ж вона? Вони не бачилися вже цілу вічність…

— Ти когось шукаєш? — запитала мати, коли син проходив повз.

— Ні, мамо, я просто дивлюся, чи все гаразд, — розгублено усміхнувся молодий граф.

Мати нічого не відповіла, але спохмурніла.

Станіслав обійшов усю танцювальну залу і вийшов на терасу. Тут до нього наблизився збентежений слуга і щось шепнув на вухо.

— Чорт! — вигукнув юнак. — І вона нічого більше не додала?

— Ні, тільки те, що їй зробилося зле.

— Щось тут не так. Ну, гаразд, іди.

«Вона така тендітна і вразлива, — подумав Потоцький, — напевно, хтось кинув пару неприємних слів на її адресу. А втім, можливо, це просто мої вигадки».

Через день Станіслав був змушений супроводжувати батька до Варшави і цілих три тижні не мав ніякої звістки від Гертруди. Після повернення додому він одразу ж помчав до своєї кімнати: раптом на робочому столі лист від неї?

Але листа не було. Тоді молодий чоловік кинувся в кімнату Пелагеї. Може, вона зберегла яку-небудь записку? І тут невдача.

Наспіх перекусивши, юнак скочив на коня і помчав у Сушно.

Біля будинку Коморовських Потоцького зустрів слуга, який узяв коня і на питання молодого графа, де Гертруда, посміхаючись, відповів, що дівчина в саду за будинком.

Не заходячи до будинку, гість попрямував до саду.

Гертруда сиділа в солом’яному кріслі під вишнею і читала книгу. Граф тихенько підкрався ззаду й обняв її за плечі. Дівчина обернулася, побачила Потоцького, тихо охнула і поклала голову на його руку.

— Милий Станіславе, я так за тобою сумувала, — тільки й змогла вимовити вона.

— Гертрудо! — вигукнув Станіслав. — Для мене ці три тижні перетворилися на пекло. Пекло очікування, безсонних ночей. Усі мої думки були тут. Ми розлучилися так несподівано і безглуздо. І тепер я зрозумів, як сильно кохаю тебе, мила моя Гертрудо! Кохаю твої очі, твій голос, твої губи! І дуже хочу заслужити твоє кохання.

— Дурний хлопчик, — усміхнулася дівчина. — Навіщо ж його заслуговувати, якщо я й так не уявляю життя без тебе?

Станіслав зазирнув Гертруді в очі і ніжно поцілував її. Дівчина в пориві обхопила коханого за шию, і молоді люди злилися в поцілунку. Це був поцілунок двох закоханих, коли серце кожного тріпотіло в грудях, готове вискочити, здійнятися від почуттів. Це було те збудження, яке буває всього лиш раз у житті при першому коханні, при першому поцілунку. Це таїнство проникнення один в одного, яке приходить саме по собі, завжди несподіване, незалежно від того, дозріває воно довго, як наливається плід, або підхоплює раптово, як вихор, як тайфун. Це мить, коли людина перестає належати тільки собі і віддає себе повністю коханій людині. Потім, можливо, будуть поцілунки палкіші, іноді вдавані, будуть не тільки поцілунки — але цей, перший, залишиться в пам’яті назавжди.

Гертруда і Станіслав взялися за руки і попрямували до будинку.

— Ага, ось і знайшлася причина поганого настрою і туги моєї дочки, — привітно зустріла їх