Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

«Дорога мадемуазель Гертрудо!

Пише Вам невідомий Вам привид. Я зовсім недавно оселився у Вашому палаці. Мені подобається після опівночі проникати у Вашу спальню і милуватися Вашим обличчям. Особливо Ви прекрасні в ніч повного місяця. Жовто-блакитне світло від місяця крізь листя клену надає Вашому волоссю сріблястого відтінку, а шкіру обличчя робить оксамитовою. Я обожнюю цю спальню, у якій пахне парфумами.

Коли-небудь уночі в повний місяць я виведу Вас із палацу і покажу всі принади парку з його нічними химерними тінями, познайомлю з іншими добрими привидами, навчу розуміти мову дерев. Ви побачите, як прозорі русалки танцюють на поверхні озера, відчуєте, як приємно зігріває місяць.

Так, я забув Вам сказати, що я — добрий привид.

А тепер мені хочеться трішечки провістити Вашу долю. Вас чекає велике кохання, яке Ви скоро зустрінете. Ви зі своїм обранцем покохаєте одне одного, створите чудову сім’ю, де пануватимуть дружба, довіра і спокій. Велику радість принесуть діти, а от скільки їх буде, я поки не розкажу.

Маю честь бути Вашим покірним слугою.

Добрий привид».

Коли Гертруда отримала листа і прочитала його, усмішка не сходила з її вуст. Навіть мати, що сиділа поруч, поцікавилася, від кого такий веселий лист. Але дівчина таємницю привида не видала і негайно вирушила писати відповідь.

«Милий привиде! Я ще жодного разу в житті не отримувала таких листів. Але останнім часом мені сняться такі гарні сни, що я відразу зрозуміла: сталося щось прекрасне. Я мрію про таке життя, яке ти мені передбачив. Тепер я з нетерпінням чекатиму прогулянок під місяцем.

Гертруда.

P. S. Тільки прошу тебе не надто захоплюватися русалками».

Потім було ще дуже багато листів. Були листи «з майбутнього», де вони уявляли себе через 10,20,40 років. При цьому з особливим трепетом «згадували» дні своєї юності. Були жартівливі послання з Австралії, Америки… Бували дні, коли вони могли написати кілька листів підряд на різні теми, бували тижні затишшя. При цьому ні Станіслав, ані Гертруда ніколи їх не обговорювали і навіть не згадували при особистих зустрічах. Це була їхня таємниця. Вони писали від імені дідусів-бабусь, суворого судового пристава, відважного моряка, що потрапив на безлюдний острів, або заблудлої повії… Вони грали і були щасливі від романтичності й дотепності одне одного.

У Гертруди листи були більш літературними, написані гарним почерком. Станіслав же, як і багато чоловіків, ігнорував розділові знаки, але це анітрохи не бентежило дівчину — настільки щирими вони їй здавалися.

І ось сьогодні у них перше побачення. Граф Станіслав під'їхав до головного входу, і буквально через пару хвилин до нього в амазонці вийшла Гертруда. Потоцький як галантний кавалер підсадив дівчину, потім сам ефектно скочив на коня, і молоді люди відправилися на прогулянку.

Був теплий сонячний квітневий день. Заїхавши в молодий листяний ліс, вони опинилися в яру із крутими схилами. Дно вистилав товстий квітчастий килим із торішнього листя. Ноги коней тонули в цьому килимі, старі повалені дерева перетворилися майже в потерть і, коли коні наступали на них, ті ламалися і кришилися. Поруч дзюрчав невеликий струмок. Огинаючи природні перешкоди, він звивався, неначе змія. Коні наших мандрівників легко подолали цю перешкоду і вибралися з яру. Нагорі на них очікувало цікаве видовище: земля в лісі зяяла темними плямами, дерен був перевернутий, начебто тут і там хтось шукав скарб.

— Що тут відбувалося? — здивовано запитала дівчина.

— Схоже, попрацювали дикі кабани, — усміхаючись, відповів Станіслав. — Але не бійся, це було не сьогодні.

Вона засміялася.

Аромат весни відчувався в усьому: в набряклих бруньках, у «сльозах» стовбурів, наповнених соком, який, здавалося, блукав усередині, готовий виплеснутися назовні, в ніжно-зеленій травичці, що несміливо пробивалася з-під землі. Світ у черговий раз відроджувався. І від цього Станіславу і Гертруді було особливо радісно, легко і бентежно на душі.

Попереду серед дерев вони побачили прогалину і спрямували коней туди. Це виявилася велика галявина. Потоцький спішився, подав Гертруді руку й допоміг їй спуститися на землю. Залишивши коней, вони пішли поруч. Зав’язалася невимушена жартівлива розмова двох щасливих молодих людей, яким було все одно, куди йти, про що говорити. Перебиваючи одне одного, вони захоплювалися тим, який сьогодні чудовий день, і не таке, як завжди, блакитне небо. Оcь хмарка — схожа на пір’їнку, яку пестить теплий вітерець. А обличчя ніжно лоскочуть сонячні промені. Ними опанувало тихе, бездумне блаженство, властиве закоханим.

Несподівано, широко розправивши крила, над ними проплив лелека. Вони засміялися. Юний граф метнувся в кущі й вийшов звідти з букетиком перших конвалій. Ставши на одне коліно, він подарував квіти своїй дамі. Гертруда піднесла конвалії до обличчя, вдихаючи їх аромат. Станіслав несподівано обійняв її і поцілував у щоку. Ніжний запах її волосся і квітів приємно обдав його.

Юнак глянув на Гертруду і побачив перед собою її величезні бездонні очі, повні щастя. Раптом у них промайнула якась лукавинка. Дівчина засміялася, вирвалася з обіймів, стрімко стрибнула в сідло і галопом помчала геть.

— Обережно, Гертрудо! — крикнув Станіслав, але супутниці вже не було і сліду. — Оце так? Зараз я тебе наздожену!

— Не наздоженеш! — почув він у відповідь.

Граф скочив на коня, і погоня почалася. Як не намагалася Гертруда відірватися, її супутник був більш справним вершником. Але і йому довелося докласти чимало зусиль, перш ніж наздогнати дівчину.

Перед ними стояла стара хатинка, із труби вився білий димок.

— Що це? — здивувався Станіслав.

— Зараз дізнаєшся! — весело відповіла Гертруда.

— Схоже на будиночок відьми.

— Не зовсім так, але близько до істини.

І справді, з будинку вийшла згорблена суха бабуся, тримаючи в руках якусь траву.

— Здрастуйте, бабо Настусю! — прокричала їй Гертруда. — Ми зі Станіславом гуляли неподалік і вирішили до вас заглянути.