Барон Мюнгавзен - Богуміл Грабал
Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгавзен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть, що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то важко нам вирішити — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.
У цьому творі так само маємо елементи легкого «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев'яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.
Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Б. Грабал. 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Ербена, Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року холоднокровно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.
«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Б. Грабал. — Це імена митців, котрі в'яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім'я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його порізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб'єктивна оповідь сягає класичної об'єктивності.
Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у „Цинамонових крамницях“».
Перекладати Богуміла Грабала — це суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом — «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного мігранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.
На відміну від Шульца, котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Гашека у нас перекладено досить вдало, але цікава річ — в часи застою виходив Швейк у повному перекладі В. Маслика зі всіма перченими словечками (дивись хоча б у серії — «Вершини світового письменства»), а от у наш час (і в двотомнику творів Гашека, і у виданні «Дніпра» 1990 року) — вже гладенько прилизаний і цнотливо підфарбований. Інакше, ніж блюзнірством, цього не назвеш. Ніде, в жодній літературі світу не існує заборони на сороміцькі слова й вирази, а надто коли йдеться про засоби стилетворення.
У Грабала знаходимо чимало соковитих народних словечок, і так щасливо складається, що й ми не без того скарбу, тож цілком гарненько можемо закрутити яку-небудь словесну хвигуру, не дратуючи чийогось цнотливого смаку.
Втім, Грабал часом таки епатував навіть чеську публіку, що видно з вибору листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».
Треба сказати, що якраз під цим оглядом «Барон Мюнгавзен» є певним винятком, бо якраз нічого сороміцькою тут нема. Але перекладати його літературно було б непоправною помилкою. Візьмімо хоча б назву, в Чехії здавна прийнято чехізувати чужі імена. Тому подавати цю назву як «Барон Прошіл» означатиме відступ від оригіналу. Перед війною у Львові видано було славну книжку під назвою «Барон Мюнгавзен», а оскільки Гантя є реліктом буржуазної Чехії, то я й вибрав саме цей варіант.
Щодо самої празької говірки, якою послуговуються герої Грабала, то найкращим для неї відповідником може бути лише львівська, адже нею і досі користуються ті самі люди з узбіччя, або, як у нас кажуть, з маргінесу.
Львівська говірка настільки своєрідна, що за кордоном видано уже кілька її словників та наукових досліджень, не кажучи вже про багатющий вуличний фольклор. І говірка ця по сьогоднішній день збагачується новими словами. Є тут і сильний стримінь пуризму, себто очищення мови від чужих слів.
Таким шляхом йшли також чехи, штучно творячи нові слова й витісняючи з ужитку німецькі.
Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличною синтаксису. Потік оповіді, підсилений Гашековою традицією, передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й
