Барон Мюнгавзен - Богуміл Грабал
— Але ж я не маю часу…
— Знайдете. Найважливіший перший крок. Ви тільки подумайте, як буде приємно, коли ваше ім’я вперше з’явиться в музеї! А коли йдеться про наукові досліди, то з мене істинний фанатик. Замок Наваров я перекопав, як город, аж мене поліція мусила силоміць забирати.
— Е, дайте спокій! Що ви нам принесли цікавого? — спитав директор, згадавши про обід.
— Зараз, зараз, вже випаковую, але, панове, не повірите, яке нас страшне нещастя спіткало. Наш шеф лежить у шпиталі, на полюванні його підстрелили. Пан радник впакував у нього два дека шроту. І…
— То що ви маєте в тій течці?
— Хвильку. Це унікальна річ. Їй місце хіба на аукціоні, а не тут. Гете в сап'яновій оправі.
— Що ви кажете… — заломив руки директор. — Хіба не знаєте, що німецьких класиків маємо центнери? А я просив у вас чеських: Тршебіського, Райса, Їрасека, Вінтера…
— Не біда, прочитаю сам ту книжку. Як вернусь додому, то зварю собі штири бараболі, до цього ще додам сиру і пива та й буду читати «Фауста». Але маю тут ще багатоілюстрованого Донателло, того вітрогона, котрий в певні періоди випереджає барокко… Ці ангелики? Хо-хо! Наскільки нам відомо, римські саркофаги…
— Але тут є печатка бібліотеки Коменського, — показав директор.
— Це помилка… Витремо гумкою. Книжку дав мені один бібліотекар за те, що я офірував для Карлштейну «Спів святого Антонія». А чи знаєте, пане, що колись я мав стати управителем замку Карлштейн?
— То чому ним не стали?
— Бо пропив завдаток. Але чуєте — візьміть того Донателло. Потребую гроші. Не для себе, на вулиці чекає жінка мого приятеля, кумпля, котрий, бідака, так пчихнув над плитою, що розбив собі писка на блясі. Тепер жінка хоче йому спекти терту бабку. Шкода, що не можете його зобачити. Досить йому підвісити руку на биндах, і за колишніх часів був би з нього жебрак як та ляля… Купіть, прошу пана!
Гантя вклякнув, скинув капелюха і почав бити поклони.
— Встаньте, — втратив терпець директор. — Донателло візьму для себе. А з тим «Фаустом» спробуйте в букініста на вулиці Революційній.
— То я зателефоную, коли дозволите.
Директор підсунув йому телефон.
Гантя начепив окуляри, а що знав напам’ять номери всіх букіністичних крамниць, то вмить набрав номер.
— Гальо?.. Хто на дроті? Пан Козел? Яка несподіванка! То є Гантя, член австріяцького наукового товариства… Так, ми саме вернулись автом зі Збраслава. Нє… телефоную з Академії Наук, маю для вас дещо надзвичайне… Що? Нє. Присягаю… Гарантію дає професор Менцль. А для вас маю люкс-товар: «Мікологію» Веленовського… Так? Уже їду…
Відклав слухавку і сказав до працівниці:
— Будьте такі ласкаві, випишіть мені засвідчення, що за упорядкування бібліотеки ви даруєте мені «Мікологію» Веленовського. А я те сам підпишу.
— Але ж, пане Гантя, це неможливо. Запитайтеся ще в пана Кучери.
— Чудова думка! Можна? — запитав він і знову набрав номер: — Чи є пан Кучера? Прошу покликати. — І, затуливши слухавку долонею, додав: — Тепер побачите, хто я!.. Гальо, пан Кучера? — Гантя вклонився в бік телефону. — Чи пам’ятаєте, пане Кучера, як разом грали ми в хокей, боронячи кольори Чехословаччини? Хто? Але ж я, Гантя, грав на лівім крилі, той самий Гантя, про якого ви завше говорили, що маю стиль, як Руді Болл, а інтелігентність, як Бібі Торріані. Нє… саме вернулися з Мельника, з архіву… Нє… телефоную з Кобиліс, нам проштрикнули шину. Маю чудові книги, будете в захопленні. Нє, нє, яка липа? Все щедро ілюстроване. Буду у вас за якусь годину, принесу також деякі практичні видання… «Гриби» Смотлахи, «Чеську кухню»… І «Атлас мохів»… Чому так кваплюся? Вам не спішно? A-а, то ви ще нічого не знаєте! Страшна біда у нас на складі. Все згоріло дощенту, машини теж, врятував я тільки те, що мав на собі… Ну, то за годину…
Гантя поклав телефонну трубку.
— Ну, і хто я? — глянув на касирку.
— Рафінований шахрай… — засміялася жінка й почервоніла. — Ви не гніваєтеся, що я так сказала?
— Але ж, ласкава пані, джентльмен завше знає, що його чекає.
Витяг з течки книжку і поклав її перед касиркою.
— Інтелігентна дама повинна знати, ким був Мікеланджело. Цю книжку про нього написав Роллан… Всього лише вісім крон.
— І від мене десять, — директор поклав банкноту. — Зачиняємо, обідня перерва.
В барі навпроти букініста Гантя замовив келишок вермуту, сів собі в куточку і, звільна попиваючи, спостерігав за відвідувачами. Дивився на вітрину і перехожих, як спочатку вони затримуються, розглядають виставлені там курчата, гуси, паштети, печені, бутербродики, зважуючись на котрусь страву. Бачив, як, зробивши вибір, люди облизуються, ковтають слину, після чого заходять і займають чергу, блукають очима, розмовляють, щоб потім, опинившись віч-на-віч із продавцем, кумедно споважніти. З найбільшою цікавістю Гантя чекав того моменту, коли майже кожен завмирав, очікуючи, чи дістане облюбований ним кусень м’яса. А потім — хижий погляд на вагу, чи його часом не ошукано на п'ять грамів… Врешті, кожен зі своєю порцією примощується будь-де і накидається на їжу, мов печерна людина.
Скінчивши з вермутом, Гантя відщипнув галузку аспарагуса і запхав її в течку так, аби звідти визирала. Знову розглянувся по залі й, коли побачив здоровий, жадібний апетит гостей, повертаючи келишок барменові, сказав:
— Подивіться лишень на тих людей. Колись, як тримав я кролів, то одного разу забув їм дати їсти. Пригадав собі тільки в десятій вечора і побіг їм занести трохи люцерни в клітки. Кинулися на неї так самісінько, як і ці…
Гантя показав рукою на згорблені спини і жвакуляючі щелепи. Потім вийшов з бару і бігцем кинувся через вулицю.
Заглиблений у роздуми, зайшов на подвір’я складу і сказав до шефа:
— Ну, як ти не лютуватимеш! На ринку неможливо дістати ані зубчика часнику, і фазанів теж чортма. — Він показав на течку і додав: — На потіху собі купив ось тільки аспарагус.
Але шеф крокував туди й сюди з таким виглядом, що Гантя відразу здогадався, які страшні прокльони той готується висипати на його голову, і придумував, що б такого швиденько наплести.
— На базарі розповідали, що один великий начальник прийшов у лісництво з перевіркою, і лісник знайшов йому ланю з оленятком…
— Треба говорити… вислідив йому ланю з оленятком, — поправив його шеф.
— Слушно. А потім той начальник стрілив лані в лоб…
— Матір Божа! Чим ти слухав? Певно, стояв тоді на руках? Треба казати… стрілив лані… межи очі. Який лоб? Лоб має тільки
