Барон Мюнгавзен - Богуміл Грабал

— Привіз я вам макулатуру, — озвався нарешті пан Боучек.

— Слава Богу! Дійшло до нього! — сказав Гантя.

Шеф виписав квитанцію, тицьнув панові Боучекові до кишені гроші і защепнув кишеню на гудзик. Гантя подав Боучекові в руки дишло візочка й пригостив на прощання дружнім штурханом. Внаслідок того пан Боучек, віддаючи в «Туристі» гроші й квитанцію, ні з того ні з сього нагло бовкнув до свого керівника:

— А пішов ти, кунда францувата!

На подвір’я заїхала з радісним галасом пані Рутнерова і відразу почала кричати:

— Бандюги прокляті! Викликають мене до національного комітету і кажуть, що ми, двірники, не можемо більше бути самі по собі, а мусимо також підвищити пильність!

Вона скинула мішок з візка і заторохтіла далі:

— А я до них одразу з отаким писком! Що той фіпцьо меле? Чи ви знаєте, що ми, двірники, були набагато раніше за всі політичні партії?

— Прошу пані, ми тут не самі, — знервувався шеф.

— А що на це той фіпцьо? — поцікавився Гантя.

— Той гівнюх? Та щось там пуркав про якісь риторичні звороти. Але я йому втерла носа!

— То все дуже файно, мамцю, але тихіше… — Шеф уже не тямився від нервів. — Хочете гроші за ті ваші п'ятдесят кіл?

— Нє. Напишіть, що, як двірничка, я виконала свій обов'язок. Може, пошлють мене за це на курорт. Буду принаймні мати з чого тішитися. — Вона вже було заспокоїлася, але не надовго, бо раптом знову вибухнула: — А най то шляк ясний на рівній дорозі трафить! Ще мені там нагадали: «Пані Рутнерова, мусите агітувати людей до збирання хмелю!» А я на те: «Ще чого! Когось намовлю, а він потім застудиться, заллє го шмарклями і я буду винна. Хай кожен відповідає за себе!»

Шеф з нещасним виглядом дивився в стелю.

Але Гантя охоче підтримував бесіду.

— Цілком слушно. Зі мною було те саме. Хтів я колись попрацювати довше в робітничому загоні на заводі. Йду та й кажу свому начальникові, а він утішився, мов дитина. «Прекрасна думка! — каже. — Знаєш що, Гантя? Кинемо гасло, що ти закликаєш усіх брати з тебе приклад». Знімає слухавку і веде далі: «Згодься тільки, а ввечері прочитаєш своє ім'я в газеті…» А я йому на те: «Зараз, зараз, маю ліпшу думку. Дайте до газети такий текст: „Я, завідувач паперового складу, закликаю решту завідувачів, аби за моїм прикладом зголосилися на роботу в копальнях“». Тоді мій начальник поклав слухавку і сказав, що я сам собі зашкодив, а він піде в копальню, тільки як прийде до нього черга. Потім побажав мені всього найліпшого на металургійному заводі в Кладно, щоби я добре харчувався і щоби всі ми в бригаді любилися. А ще побажав добре заробляти, не менше двох тисяч на місяць.

— На милість Божу, люди, не верещіть тут, як у полі, — нагадав переляканий шеф.

— Ще чого! — обурилася пані Рутнерова. — Мене всюди люблять винятково за мою щирість. Навіть сказали мені колись, що я, значиться, двірничка, є другою рукою національного комітету. А я їм на те просто в чоло: «І я тою другою рукою шуруватиму сходи, а ви своєю першою збиратимете нагороди?»

Тут задзеленчав телефон. Шеф забіг у контору, а коли вернувся, зловив Гантю і почав ним трусити.

— Ти що знову понавидумував, га? Яких дванадцять котів? Ти нас до криміналу доведеш! Завтра прийдуть з національного комітету ветеринар з гицелем. Бо ніби є така вказівка, що на підприємствах не вільно тримати понад три коти. Де ти маєш тих дванадцять коцурів, га?

— Я тільки хтів нашій фірмі рекляму зробити… Збудити інтерес!

— І то я можу після цього спокійно спати! — замотав головою шеф.

Пані Рутнерова витерла спітніле чоло.

— В мене один клопіт — пильнувати, аби сходи були вишурувані та щоб лобуряки не швендяли по кам'яниці.

Вона вхопилася за дишло так, що мало не виламала його, а вже в брамі озирнулася:

— Як собі влаштуємо «Під Липою» баль двірників, то ще прийду до вас. Аби і вас запросити. Свого старого я мало не на смерть затанцювала. Чао!

Пані Рутнерова взяла закрут так стрімко, що аж задні кола зафуркотіли.

А Марженка гладила себе по голові, приказуючи:

— Ох сердешна, сердешна… яке то щастя, що маєш місце на цвинтарі…

Коло полудня, коли Гантя запакував з десяток пачок, охопила його туга за букіністичними крамницями. То була одна з його приємностей — кинути до течки кілька книжок, випорпаних у макулатурі, й піти їх продати.

— Марженко, скочу я на ринок подивитися, чи не викинули фазанів.

Ледве встиг він це сказати, як об’явився шеф, і Ганті довелося пригинатися попід його вікнами, аби не попастись йому на очі.

Директор букіністичної крамниці, що на розі вулиці Спаленої і Народного проспекту, був радий його бачити.

— Як ся маєте, пане Гантя?

— Дякую, пане директор, файно. Відтоді, як став я членом австріяцького наукового товариства, постійно працюю у Конєпрусських печерах. Чи знаєте, панове, яка то радість і краса такий-во пліоцен? Або епоха бронзи?

— Ми, здається, не знаємо, чи… — директор окинув оком свій персонал…

— Дайте мені вашу руку, пане директор, отак… Кожної неділі я повзаю по печерах і крізь лупу досліджую відбитки на камінні, записую розміри, збираю матеріал до ранця. А чи маєте поняття, як то приємно, коли я приношу все це пану професорові Крейчі до музею, а він бере збільшувальне скло, скидає окуляри й урочисто виголошує: «Пане Гантя, дякую вам від імені науки. Мої поздоровлення, бо це є трилобіт СП дріб 16!»

— А ми про те ані бум-бум, — сказав директор.

— Це моя слабість. Замолоду мав я в хаті стільки археологічних скарбів, що аж стіни завалилися. Двома вантажівками вивезли ті знахідки до музею.

— Цікаво, і вам жінка на те нічого не казала?

— Дружина має інші клопоти. Вона колишня спортсменка, вже в 1919 році заснувала в Чехії ручний м’яч. Всі газети тоді про неї писали. А тренувалася вона на роботі, бо в миру працювала у кнайпі. Як котрийсь не хтів платити, брала його за обшивку і швиргала! Навіть славний Франк Розе, коли не мав чим заплатити, то моя жінка забрала в нього дзигарок, а самого викинула за двері. Щоправда, вона дуже любить природу. А знаєте що, пане директор? Влаштуймо собі шпацерок утрійко. Скажу вдома: «А гайнімо, серденько, утрійко на Карлштейн. Ти залишишся вдома, а я поїду з паном директором, котрий мене так любить і таке має до мене позитивне ставлення…»

Гантя так